Василеві Микитовичу було вже під сорок, а мені минав тільки шістнадцятий. Зараз, оглядаючись на своє минуле, пробую тверезо оцінити, що сталося в той вечір: я побачила Василя саме тоді, коли в дівчині зароджується потреба кохання, а він був саме в тому віці, коли в чоловікові найповніше розквітають його сила, врода і розум.
Я не могла заснути, мене гойдали якісь внутрішні хвилі, щось млосне, солодке і трохи страшне.
А може, я заднім числом приписую собі ті почуття, які прокинулися в мені значно пізніше? Можливо, щось є від цього. Людині важко відшукати початок свого кохання, якщо воно було єдине у її житті. Здається, воно існувало завжди, мало не від народження. Та добре зосередившись, вивчаючи кожен порух власної душі, я все ж таки мушу сказати: саме тоді я відчула щось зовсім не те, чого шукала в дотиках дядькової руки.
Я завжди ідеалізувала батька. Все те, що якось було з ним пов'язане, здавалося мені високим, прекрасним. Для мене було великою несподіванкою, що його друг виглядає зовсім не старим, — він сильний, мужній, як і належить бути героєві. Дядько Сашко проти нього виглядав старезним дідом, — мабуть, через свою бороду.
В той час я зачитувалася "Спартаком", шукала довкола себе людину, яка була б хоч трохи на нього схожа. Інколи мені здавалося, що на нього схожий наш учитель математики. Він був суворий, вимогливий, я часто перед ним пекла раків. І саме ота суворість викликала мою пошану. Та все ж математик наш не був для мене справжнім героєм, таким, як мій батько.
В образі Василя я побачила одночасно і риси Спартака, і риси батька, якого у власній уяві ставила поруч із цим відважним полководцем.
Звісно, до справжнього кохання було ще далеко, я тоді ще навіть не уявляла, як воно виглядає. То був невиразний трепет дівочої душі, передчуття чогось великого, незвичайного.
Треба сказати, що ті роки, які я прожила в дядька, були для мене доброю школою. Мені легко було вчитися, бо дядько разом зі мною всю шкільну програму повторював. Де й коли він здобув освіту, я цього не знаю. Закінчив чотири класи церковноприходської школи, але знав стільки, що мої вчителі не соромились до нього на пораду приходити. Був книголюбом, інколи до ранку зачитувався. Саме тоді і я книжки полюбила.
Тим часом за столом тривала розмова про колгосп, про індустріалізацію та про ту загрозу, котра висіла над народом нашим.
Ось я почула голос дядька:
— Колись люди природу інакше побачать. Не так, як зараз, — дядько,
видно, висловлював якусь свою потаємну мрію, тому кожне слово супроводжувалося паузами. — Зараз ми як на неї дивимося? Беремо від неї те, що нам потрібно. Житло, одяг, їжу... Ну, скажімо, взяли. А далі?..
— Що ж далі? — здивовано запитав Василь. – Добробут людський
поліпшувати. Щоб кожному за потребою.
— Е-е, брат! Може, кожному по літаку видаси? Потреби ж не однакові.
Вони знов помовчали. Василь трохи нахилився — і я побачила його обличчя, освітлене жаром від печі. Мені здалося, що він роздумував про щось велике, докорінне.
— Ти що, в комунізм не віриш? — нарешті кинув він суворо.
— Не поспішай. Я ось про що кажу, — уточнив дядько. — Є різні
люди. Одні, брат, люблять природу, другі... Себе в природі. Тільки себе...
Такій людині всього замало. Золоту гору для неї споруди — мало!.. А
мені, наприклад, цієї хати досить... Бо що ж мені в хаті робити? Тільки
виспатись... Усі мої багатства там — на полі, під сонечком та під хмара
ми. Я цей світ, Василю, ні на які палати не проміняю. Вся душа моя тут...
Вийдеш, брат, уранці, оглянешся... Світе мій! Чого ж ото люди за якісь
багатства б'ються? Діаманти, золото... Все ж це мертве. Або, скажімо,
особиста влада... Хіба у мене влади немає? Мене земля слухається. Який
же король зі мною змагатися годен?.. Для мене, брат, справжній король
той, хто землю наскрізь бачить. Але такі тепер не в пошані. Начальство
правди боїться.
— Знаєш, друже, — приглушеним голосом заговорив Василь. —
Чим довше тебе слухаю, тим більше переконуюсь, що ти чимось дуже
невдоволений. Ніби тебе щось палить зсередини.
— А тебе не палить? Я кажу про голодомор, який...
— Те вже минулося й не повернеться ніколи.
— Може повернутися, Василю. Великий, дуже великий гріх вчинила
влада перед природою. Або перед Богом. Це, власне, однаково.
— Що ж то за гріх, Олександре?
— Ти можеш уявити людину, яка відрубує собі ногу, аби зварити її,
ну, щоб погамувати голод? — Василь мовчав, тим часом дядько Сашко
продовжував. — А ми це робимо, друже. Так ми свої заводи будуємо. За
рахунок самоїдства. Сільське господарство руйнуємо, заводи майструємо. А земля, брат, цього нам не простить.
— Земля — що? Аби люди простили.
— Ні, Василю. Все навпаки. Якщо людям роти позамикати, через
покоління вони вже забудуть про голодомор. А земля пам'ятатиме. І
прийде такий час, коли вона скаже: годі, більше не дам. Бо ви вже й
мене з'їли. Знаєш, Василю, що тут найстрашніше? Те, що селянин пере
став бути господарем хліба. Цим ми, брат, Христа розіп'яли. І Богоматір
гірко кривдимо — земля своєї частки не одержує. Ти ж поглянь: худобу
понищили, годувати її нічим... Скажи, ти в літню спеку коров'ячого кізяка
зрушував з місця?
— Звичайно. Але в тебе все згромадилося до однієї купи — і Христос, і Богородиця, й коров'ячі кізяки.
— То, мабуть, бачив: під ним завжди є волога. А чому? Бо він живий
— отой кізяк. І землю він робить живою... Зверни увагу: Богородиця
куди свою дитину поклала? До ясел. Гадаєш, це випадково? Через ясла
вона й сама поживу дістає. Син годує матір.
Василь засміявся.
— Ти ще більший безбожник, ніж я, Олександре. Замість церкви хлів освячуєш.
— Між іншим, наші предки так і робили. Ні, я не кличу назад до поганства. Я хочу, щоб не забували Сковороду, який повчав: у Євангеліях символи закладені, а в них сховані закони природи, до яких люди вже колись доходили.
— Я — марксист, Олександре. Маркс каже: землю ніхто не створю-
вав — отож вона жодною вартістю не володіє. Вартості створює тільки
людська праця.
— Відповів би я тобі на це, Василю, але... Одне скажу: твій Маркс не
від Бога.
Василь тоді гостював у дядька Сашка десь близько місяця. Пригадую, наступного вечора всі ми вийшли в ліс, назбирали березового хмизу, розклали невелике багаття. Василеві захотілося степового, косарського кулешу, з димком. Він готував його сам, не дозволив нам з тіткою навіть картоплі начистити. Жартував, сміявся, розповідав про своє дитинство. Родом він із Житомирщини, любив ліс, добре знався на його таємницях.