— Стривай, Соню. Маркс не забуває про хліб. Але його хліб також
народжується із праці.
— О Боже! — вигукнула я. — Треба бути духовним сліпцем, щоб не
помічати додаткової біологічної енерґії, якою обростає суспільство тоді...
Ну, словом, тоді, коли все в державі розбудовано правильно. І навпаки,
звичайно.
— Як ти розумієш оте своє "правильно"?
— Це не моє, а природне. Або, якщо не боїшся цього слова — Боже... Про це можна говорити й дуже довго, і дуже коротко. Якщо говорити коротко, тоді істину можна звести до такої формули: держава не має права ні відбирати силоміць, ні навіть купувати у селянина вироблене ним збіжжя.
— Не брати силою — це ясно. Але чому держава не має права
купувати?
— Тому, що державі дуже легко здобути монополію. І тоді це вже не
торгівля, а грабіж.
Юрко докопувався до субстанціональних причин зовні буцімто зрозумілих явищ — і я мусила пояснити закон рівновеликих величин, що, по суті, випливає із закону збереження й перетворення енерґії. В економіці суть цього закону полягає ось у чому. Землеробство щороку надсилає суспільству 5 рівновеликих одиниць біологічної енерґії. Із них дві слід шукати в соломі, сіні, городині тощо, а три одиниці належать зерну.
Якщо ми маємо цілком вільну економіку, тоді вся біоенерґетика, закладена в зерні, працює на те, аби одна із трьох рівновеликих величин завжди діяла на нагромадження. Оце, власне, і є той канал природи, з якого народжується додаткова вартість, її можна по праву назвати енерґією проґресу. Саме за рахунок п'ятої одиниці земля нарощує врожайність, нарощує безперервно. А в державі, яка поневолила землеробство, за рахунок п'ятої одиниці множиться бюрократія, партократія, воєнщина тощо. Тоді одиниця з плюсом перетворюється на одиницю з мінусом. Земля виснажується і вмирає, людство посувається до смертельного голоду...
Не знаю, скільки я говорила, але, мабуть, не менше ніж півгодини. Коли скінчила й уже здатна була щось помічати, несподівано для себе виявила: Смоковський дивиться на мене з подивом і ніби навіть з якимось острахом. Він був німий і непорушний.
Нарешті торкнувся моєї руки ніжно і наче якось боязко.
— Ти таки справді стала духовним двійником Горіня. — Відтак підвівся з дубового пня, на якому сидів під час мого монологу, і запитав: — Чи тобі не здається, що відкриття Горіня чимось нагадує відкриття французького лікаря XVIII століття Франсуа Кене? Маркс називає його батьком класичної політекономії.
— І водночас не лишає від його вчення каменя на камені.
— Маркс ішов услід за Адамом Смітом.
— Що ж, — погодилась я, — Адам Сміт справді прислужився Марксові. Але Сміт ніколи не доводив трудову теорію вартості до кривавого
утопізму. Що ж до схожості ідей Василя Микитовича і вчення фізіократів,
то суть справи виглядає так. Василь зовсім нічого не знав про Франсуа
Кене, коли йому відкрилася космічна природа додаткової вартості. Потім
почав іще раз перечитувати "Капітал" і звернув особливу увагу на критику
Франсуа Кене та його "Економічної таблиці". Василь побачив у Кене свого однодумця, а Марксова критика видалась йому тенденційною і
духовно сліпою.
— Не має значення, знав чи не знав Василь Микитович вчення фізіократів. Важливо тільки те, що воно вже існує двісті років. Про яке ж
відкриття можна говорити?
Я ледве не вп'ялася, мов кішка, власними нігтями йому в обличчя, але неймовірним зусиллям волі змусила себе промовляти спокійно, хоч і крижаним тоном.
— Ви помиляєтесь, Юрію Тихоновичу. Відкриття Горіня стосовно
теорії Кене перебуває в такій науковій позиції, як теорія Ейнштейна стосовно механіки Ньютона. Кожен із них вкладав у своє відкриття те, що
дозволяв науковий рівень його часу.
Ми обоє зрозуміли, що далі полемізувати немає сенсу.
—Мені треба все це добре обдумати. Постараюся іще раз перечитати
працю Горіня — під новим кутом зору. Але ти повинна знати: якщо
знайдуть у тебе хоч один примірник... Працю Горіня оголошено ідейно
ворожою. Саме це я й хотів тобі сказати.
Смоковський запропонував підвезти мене бодай на півдороги до нашого хуторця, але я відмовилась.
Настрій у мене був тяжкий. Як і завжди в такі хвилини, навмисне пішла лісовою стежкою, де вікові сосни про щось перемовляються з хмарами. Чи знаємо ми, чому квіти, трави, дерева вносять заспокоєння в наше серце? Це, мабуть, залежить не лише від нас — щось є в самих рослинах таке, що робить їх чутливими до нашого настрою. Ніби й справді вони нам співчувають. Може, це тільки поезія. А може, одна із тих таємниць природи, яких ми поки що не розгадали.
Отак, задумавшись, дійшла до цвинтаря й мимоволі зупинилася біля свіжої могили, яка ще й барвінком не встигла зарости. Небагато людей прийшло з Мариною попрощатися, лише кілька дівчат із будівництва та старі бабусі з нашого хуторця, що вже й самі цвинтар оцей близькою домівкою вважали.
Василь і Марина лежать недалеко одне від одного. Зовсім чужі між собою, але смерть їх якось у моїй душі поріднила.
Подумала про те, що надто вбого Маринина могила виглядає. Ще не встигли поховати, як слідство почалось, лихо на мене впало, не до могили було. Треба хоч троянду сюди пересадити, є в мене сильний кущ, золотими квітами цвіте, навіть без поливання не всихає.
Раптом відчула, що за моєю спиною хтось стоїть. Мимоволі озирнулася й зустрілася поглядом з Надійкою. Була вона бліда, волосся від роси мокре — видно, через кущі до мене продиралася. Важко дихала, блузка на грудях розстебнута, хустину в руках тримала. Очі затуманені вологою, ось-ось розплачеться.
Дивлячись мені під ноги, Надійка докірливо мовила:
— Ви до нас ходили. Не послухались...
Я мовчу. Бо що тут можна сказати? Ну, прийшла б не до Макарихи, а туди, в санаторне селище — що б від цього змінилося? Якщо Сергій затявся на чомусь, так воно й буде. А ходити лише для того, щоб співчуття шукати — це не в моєму характері.
— Не думайте так про Якова, — шепоче крізь сльози Надійка.
— А що я думаю? — мимоволі вихопилось у мене. Відразу ж відчула, що ці слова зайві, недоладні. Краще було б промовчати.
— Знаю, що думаєте. І про нього, і про мене... Не думайте так. Яків
піде...
— Куди піде?