Мушу застерегти читача: Маркс взагалі хибно визначає джерело додаткової вартості — не людська праця стоїть у її підвалинах, а сама природа: додатковий енерґетичний канал, котрий природа заклала у злаки. Йдеться про пшеницю, кукурудзу тощо. Далі ми це розглянемо детальніше, а тут спробуємо прийняти трудову теорію додаткової вартості в Марксовому варіанті й поглянемо, до яких суспільних наслідків має призвести ця квазінаукова логіка.
Маркс і Енґельс висновують таке: треба ліквідувати капіталістів — і тоді додаткова вартість залишиться робітникам. А щоб вони, капіталісти, не відвоювали своє право на додаткову вартість, необхідно створити робітничу державу — тобто має запанувати диктатура пролетаріату.
Отже, там, де все відбувалося на підвалинах цілковитої добровільності (робітник продавав свою працю, капіталіст її купував і нарощував проґрес), тепер панує тотальне насильство. Апарат насильства програмується теоретиками марксизму як засіб впровадження теорії в реальне життя. Без будь-якого передбачення (бо так диктує та ж сама природа) він розростається на весь обшир додаткової вартості — і повністю її поглинає. Експлуатація трудівника втрачає будь-які обмеження, бо він втрачає право продавати свою працю. Тепер апарат насильства вже майже не купує працю — він бере її засобами терору. Йому вигідно створювати сотні тисячі концтаборів, бо в них праця зовсім нічого не варта. У носіїв Марксової теорії виникає ілюзія, що в такий спосіб вони наближають побудову комунізму, а жертви... Жертви також запрограмовані класиками марсксизму. Про кількість жертв там не було мови — отже, все відбувається цілком науково, без інтеліґентських сентиментів.
Тепер уяви, читачу, що Маркс помилився у визначенні джерел додаткової вартості — насправді вона народжується не з додаткової праці, а з додаткового енерґетичного каналу, закладеного природою в злаки. Чим же має завершитися цей багатолітній кривавий експеримент? Ось чим. У всій без винятку природі панує закон збереження й перетворення енерґії. Апарат насильства відбирає у селянина плоди його праці до останньої зернини. Занепадає скотарство, в землю не повертається випита з неї енерґія — і через кілька десятиліть вироджується гумусний шар землі. Настає перманентний голод...
Так виглядає міна уповільненої дії, закладена Марксом у гранітні підмурки нашої держави. І хоч у нас поки що вітрини гастрономів не відлякують своєю порожнечею, але партія повинна зрозуміти, що... "
Далі я читати не могла. І хоч не вперше перечитую ці рядки, темніє в очах від жаху за те, що має статися з нашим народом. Та заспокойся, Софіє, не станеться! Партія не дозволить. Якщо вірив у це Василь, то звідки ж у тебе право не вірити?..
Пробую зрозуміти, що мені належить зробити. Відчуття таке, що є дуже важлива справа, якої я ще не зробила. Думаю, пригадую, але нічого згадати не можу.
Зодягнулася, підійшла до вікна. Ранок видався погідний, напрочуд гарний. Дерева вгорнулися в прозорий туман, що залягає на галявинах рухливими озерцями. Просто перед моїми очима стоїть хата Макарихи, а точніше, хата на хаті. Таке враження складається тому, що другий поверх Яків надбудував пізніше, поставивши на цегляні стіни незграбну дерев'яну споруду. Невідомо, де діставались оті дошки, що пофарбовані у небесний колір. Цеглу в нас роздобути легше, ніж дерево. Та сусіди підказали Макарисі, що цегляної надбудови зводити не можна, підмурки не витримають, за першої ж повені стіни осядуть. А воно, бач, навіть дерев'яна надбудова виявилась важкою. Навіщо Макарисі ота надбудова? Живе вона сама, бо Яків з дружиною в санаторному селищі квартиру одержали. Правда, влітку наїздить до Макарихи чимало дачників.
Макариха підгортає картоплю. У людей тільки посходила, а в неї вже цвіте. Ніби в Макарихи на городі й весна почалась раніше. Помідори із парників висаджені, редиска соками наливається, вже й на базар пора. Та й полуниці вже поспіли. Це, звісно, не гріх. Колотиться Макариха з ранку й до вечора, сама спини не розгинає і Якову з невісткою спочину не дає. Тож ніяк ту копійку нетрудовою не назвеш. Одного не розумію: навіщо Макарисі стільки грошей? Всі ж знають, що Якову нічого не перепадає. Обіцяє Макариха мотоцикла синові купити, бо щодня після роботи до матері на город поспішає, а воно ж таки далеченько. Працює Макариха сторожихою біля санаторних човнів. Добу сторожує, а три доби вдома, бо за одну добу їй чотири робочих дні записують. А від кого ж ті човни стерегти? І вдень, і вночі виспатись можна. Отож у неї досить часу для базарювання. Не те, що в інших хуторян.
Ось і невістка із хати вийшла. Хуторець іще спить, бо в робочий день рідко людям виспатись випадає. Шкода мені Надійку, знала я її ще школяркою, та й зараз вона дитиною виглядає, їй би теж поспати, бо натомлюється на роботі, відра з розчином тягає, а це ж не вода — розчин значно важчий. Що не кажіть, а ми, жінки, не для такої роботи народжені.
Рано в Надійки руки загрубіли і синці під очима з'явилися, рано прокреслилися зморшки і ніс загострився. І хоч у ній ще дитяче вгадується, та вже можна помітити й таке, що в тридцять років жінку старою робить.
А Макариха сапку в землю встромила, розігнулася й кричить на невістку:
— Ти ще й досі не прочухалась? Я вже й корову видоїла, і порося
нагодувала, а невісточка вилежується. Бери налигача та корову виводь.
Де він таку нечупару викопав?..
— Не кричіть, мамо, — вкрадливо, несміливо кидає Яків. — Вона
сьогодні нездужає.
— Еге ж, і по ній видно. Все ждете, що мати на хліб заробить.
За хатою Макарихи три берізки стоять, мов сестриці з лісу вибігли, та й зупинилися раптово, налякані чимось. Далі починаються луги росяні, що переходять у болото. Увечері оте болото жаб'ячими голосами із солов'їним лісом змагається. Чи Макариха коли-небудь чує солов'їв? Я певна, що вона їх просто не чує. Жодної квітки на її городі не побачиш, бо навіщо, каже Макариха, бур'ян розводити?
Нарешті я зрозуміла, що мені належало зробити. Серце підказувало: піди до Якова, побалакай з ним, він же виріс у твоїй хаті, бо завжди від матері тікав, била вона його немилосердно. Невже в ньому не прокинеться совість? Невже можна отак зректися товариша?..