— Чернетки! — вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарі не було натовпу, а тільки вони вдвох. — А він… чим займався, якщо не секрет?
Кирило Федотович то підносив аркуші до очей, то розмахував ними — аж лопотіли на вітрі.
— Він був математиком, — сказала жінка, не повертаючи голови і дивлячись перед собою. — А потім захопився фізикою та космо… космо…
— Космогонією? — підказав Кирило Федотович, і серце його тенькнуло, вийшовши з-під контролю електронного водія ритму, на щастя, ненадовго, всього на кілька ударів.
— Ага, здається, так. Оце ж і підірвало йому здоров’я, бувало, цілі ночі просиджував над тими дурними формулами… Ні в театр, ні в кіно. Та навіть футбол не дивився! А на іменини? Кілька років ні до кого й ногою! Відлюдником став, уявляєте?
Кирило Федотович уявляв. О, як він добре відчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподівався упіймати Всесвіт густою сіткою формул! Хіба він сам, Кирило Федотович, не віддав тьму ночей пошукам все-загального зв’язку світобудови?
А жінка, відкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловік занедбав сім’ю — що їй не приділяв уваги, то це ще півбіди, але навіть про доньку не потурбувався, коли вступала до інституту, ну й не пройшла… В голосі її звучала затаєна образа.
— Скажіть, а цей рукопис… — нетерпляче перебив її Кирило Федотович, — зберігся?
— Ну… не весь. Я трохи зужила… Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те…
— Я вас дуже прошу… Хотів би познайомитись…
Дама простягла руку і, мило усміхнувшись, відрекомендувалась:
— Віолетта Михайлівна.
— Та ні, я… Нетреба, — розгубився Кирило Федотович. — Хотів би з рукописом познайомитись…
Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упіймав її, торкнувся вусами пещених паль-ців, і ніздрі йому заповнив запах духів та оселедця.
— Ну, то не треба, — відсмикнула руку Віолетта Михайлівна.
— Не гнівайтесь, Віолетто Михайлівно, це моє прізвище — Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.
— А-а… — здивувалась жінка. Потім обличчя її посвітлішало. — І треба ж — Нетреба…
— А ваше?
— Мій покійний чоловік — Чаєцький.
— Чаєцький? Чув. Деякі праці читав. Не знав тільки, що він… уже не живе.
— Його вбили оці формули. — Віолетта Михайлівна кивнула па листки, які тримав у руці Кирило Федо-тович. — Глядіть, щоб і вас…
Кирило Федотович вибачливо усміхнувся.
— Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Віолетто Михайлівно, і якщо ви дозволите… Не подумай-те, що я посмів би привласнити авторство… Якщо вдасться підготувати публікацію, то тільки під його іменем.
— Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик… — Віолетта Михайлівна розкрила сумку, ви-йняла ті два аркуші, якими обгорнула оселедці, і віддала їх старому вченому. — А решту… Запишіть телефон, домовимось.
Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик сутінки, проте ліхтарі ще не світились. Кирило Федо-тович повертався додому в стані тієї душевної рівноваги, коли радісні сподівання хоч трішечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимі, може, навіть без участі свого електронного помічника.
II.
Кирило Федотович гадав, що його візит до Віолетти Михайлівни буде максимально коротким: вона вру-чить йому рукопис, він подякує та й піде, заспішить додому… Але Віолетта Михайлівна, впустивши його до тісного темного коридорчика, махнула рукою в бік розчинених дверей:
— Прошу, заходьте. Сідайте, я зараз.
Кирило Федотович сів у низеньке крісло біля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухні долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцінні хвилини, йому нетерпілось побачити рукопис — аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарешті з’явилась, несучи перед себе срібну тацю, на якій стояли пузата кавоварка, блюдечка і чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, ма-сляниця, тарілочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Віолетта Михайлівна сказала:
— Прошу, частуйтесь. — Сіла в крісло навпроти. — Може, зробити бутерброди з ковбасою?
— Дякую, — зніяковів Кирило Федотович, — взагалі, навіщо турбуватись, я ж на хвилиночку…
— То, може, з сиром?
— Дякую, дякую.
— Ну, то пийте каву.
— Мені й кава, знаєте, не дуже… Та раз ви вже потрудились, чашечку вип’ю.
— Може, з коньячком?
— Ні, ні, не вживаю, — замотав головою Кирило Федотович, — я переніс такий інфаркт… маю електро-нного стимулятора серця. Живу з плутонієм…
— Тобто?
— Ну… є такий ізотоп із слабеньким гамма-випромінюванням. Джерело енергії для стимулятора.
Віолетта Михайлівна трохи відсунулась від столика.
— Та не бійтесь, це не той плутоній, яким була начинена бомба, скинута на японське місто Нагасакі. То плутоній-239, а в мене трішечки плутонія-238.
Віолетта Михайлівна здивовано відвела голову:
— Тільки подумати! І як ви почуваєтесь?
— Ось уже третій рік, і — нічого, добре. Рідко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.
— Мабуть, перевантажувались, — зітхнула Віолетта Михайлівна. — Отак і мій… Цілими ночами проси-джував за столом. А нащо?
Вона і дивувалась, і обурювалась: навіщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботі, коли за це зарплату дають,— тоді інша справа. А то ж так, стукнуло чоловікові в голову — він і почав горбитись за столом цілими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папір якимись закарлюками…
— Та ще до одруження він любив науку більше, аніж мене, — скаржилась Віолетта Михайлівна. — По-вірите, приходив на побачення о шостій годині… ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрічалися щоранку. Вечори він віддавав науці… Чокнутий, їй-богу!
Кирило Федотович попивав каву, іронічно посміхаючись на її філіппіки, та зрештою не витримав:
— Це, знаєте, Віолетто Михайлівно, як дивитися на життя і науку… Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової істини, а не саме існування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпко-го яблука з вершини дерева пізнання…
— От він і подерся вгору та й упав, — аж ніби зловтішно зітхнула вдова.
— А монографія лишилась, — схитнув головою Кирило Федотович. — Не пустоцвітом був чоловік.
— Та лишилась, подивіться, якщо вас цікавить.