Фон Кемпелен і його відкриття

Эдгар Аллан По

ФОН КЕМПЕЛЕН І ЙОГО ВІДКРИТТЯ

© Український переклад. М. Б. Габлевич, 1992.

Після вельми докладної, вичерпної доповіді Араго, не кажучи вже про резюме, що його помістив "Дурноманів часопис", і про щойно опублікований детальний звіт лейтенанта Морі, ніхто не вважатиме, звичайно, що, викладаючи кілька принагідних зауваг з приводу відкриття фон Кемпелена, я маю намір розглянути це питання з наукової точки зору. Мета моя проста: по-перше, розповісти дещо про самого фон Кемпелена (з яким кілька років тому я мав честь познайомитись), оскільки все, пов'язане з його особою, тепер не може не викликати інтересу; по-друге, осмислити в цілому наслідки його відкриття.

І ще, мабуть, одне: почати ці побіжні нотатки рішучим запереченням загальнопоширеної, здається, думки (і висотаної, як звичайно в таких випадках, з газет), нібито це відкриття,— безперечно, разюче,— є першовідкриттям.

Якщо звернутися до "Щоденника сера Гемфрі Деві" (Лондон, "Коттл і Манроу", 150 с), то зі сторінок 53 і 82 можна побачити, що цей видатний хімік не лише прийшов до тієї ж ідеї, а й посунувся значно далі, і саме в Ті експериментальній розробці, так тріумфально завершеній фон Кемпеленом, якому, безперечно (кажу це не вагаючись і можу при потребі довести), "Щоденник" принаймні послужив першим поштовхом до його власних починань, хоча гро це він не згадує навіть словом. Не можу не навести двох, хоч і трохи спеціальних, уступів із "Щоденника", а також одне рівняння сера Гемфрі. (Оскільки в нас немає потрібних алгебраїчних знаків, а "Щоденник" можна знайти в бібліотеці Атенеуму, пропускаємо тут незначну частину рукопису містера По.— Ред.).

Замітка з "Допитливого кур'єра", яка кочує зараз по газетах і в якій винахід приписується якомусь містерові Тражу з Брунсвіка, штат Мен, видається мені, щиро кажучи, трохи сумнівною, і то з кількох причин, хоча нічого неможливого чи неймовірного в тому повідомленні немає. Не вдаватимусь у подробиці,— погляньмо тільки на те, як написано замітку. Вона, здається, суперечить правді. Той, хто подає фактичні дані, навряд чи дбатиме про точні дати і назви місцевостей так, як це робить містер Траж. Крім того, коли містер Траж і справді здійснив відкриття, як він стверджує, у вказаний час,— близько восьми років тому,— то чому ж він одразу не скористав із тих величезних благ, що їх (це й дурневі зрозуміло) несло йому, ба навіть людству оте відкриття? Годі повірити, щоб хтось при здоровому глузді міг відкрити те, що нібито відкрив містер Траж, і при тому повестися, мов несвідома дитина,— мов йолоп, як визнає сам Траж. До речі, хто він — отой містер Траж? Може, та замітка в "Допитливому кур'єрі" — вигадка, аби "галасу наробити"? Слід визнати, що від неї сильно відгонить ошуканством. Як на мою скромну думку, надавати їй якоїсь великої ваги не варто. І коли б я з власного досвіду не знав, як легко можна обвести круг пальця вчених мужів у тому, що виходить за межі їхньої компетенції, я немало дивувався б, що такий блискучий хімік, як професор Дрейпер, цілком поважно трактує такого винахідника, як містер Траж (а чи не Жарт?).

Та вернімося до "Щоденника сера Гемфрі Деві". Він не призначався для публіки навіть по смерті автора,— хто хоч трохи обізнаний із письменницьким ремеслом, пересвідчиться в цьому відразу, тільки-но подивившись на стиль. Наприклад, на с. 13, де говориться про дослід із закисом азоту, читаємо: "Через неповних півхвилини дихання поновилося, ослабли поступово і з'явилось інше, немов трохи напружились усі м'язи тіла". Про те, що "ослабло" не дихання, свідчить і подальший контекст, і форма множини дієслова. Речення, безперечно, мало звучати так: "Через неповних півхвилини, [коли] дихання поновилося, [ці відчуття] поступово ослабли і з'явилось інше [відчуття] — немов трохи напружились усі м'язи тіла". Є ще десятки подібних прикладів, які доводять, що рукопис, так необачно поданий до друку, був звичайною чернеткою, писаною не для чужого ока; проаналізувавши її зміст, кожен тямущий упевниться, що висловлене мною припущення цілком слушне. Адже в наукових питаннях сер Гемфрі Деві не терпів голослівності,— не той це був чоловік. Він не просто цурався будь-яких претензій, а до смерті боявся, щоб його не звинуватили в емпіризмі, й через те,— навіть при цілковитій певності, що він на правильному шляху,— мовчав доти, доки геть усе було готове для якнайпереконливішої демонстрації. Гіркими, мабуть, були б останні хвилини його життя, коли б він знав, що побажання його — аби цей "Щоденник" (де повно незрілих думок) спалили — залишилося непочутим: адже так воно й сталося. Кажу "його побажання", бо, гадаю, нема ніякого сумніву в тому, що ця чернетка належала до паперів, призначених ним "для спалення". На щастя чи на біду уникла вона вогню — ще невідомо. Я не питаю, чи не послужили оті вище цитовані уступи (та й деякі інші теж) підказкою для фон Кемпелена, але повторюю: ще невідомо, чи це важливе відкриття (вкрай важливе саме по собі) вийде людству на користь чи на шкоду. Дурневі ясно, що фон Кемпелен і його найближчі друзі зберуть багатий урожай. Гадаю, вони досить меткі, щоб учасно "знерухоміти" — накупити будинків, земельних ділянок та іншого добра неминущої вартості.

У короткому повідомленні фон Кемпелена, що з'явилось у "Вітчизняному часописі" і відтоді не раз передруковувалося, є кілька кривотлумачень німецького оригіналу,— мабуть, недогляди перекладача, який, за його словами, взяв цей матеріал з останнього випуску пресбурзького "Schnellpost". Слово "viele" він (та й не тільки він) витлумачив неправильно, а "жалі" — це, видно, переклад слова "Leiden", точне значення якого "страждання",— надають цілому текстові зовсім іншого забарвлення; зрештою, все це, здебільшого, тільки мої здогади.

Проте фон Кемпелен аж ніяк не "мізантроп",— принаймні не здається таким. Познайомився я з ним цілком випадково і взагалі не беруся стверджувати, що я його знаю, але бачитися й розмовляти з людиною такої слави (як він її ще не набув, то набуде за кілька днів) — це для наших часів річ немала.

"Літературний світ" заявляє, ніби він родом з Пресбурга (мабуть, під впливом повідомлення у "Вітчизняному часописі"), але я з утіхою можу посвідчити,— оскільки чув це з його власних уст,— що він народився в Утиці, штат Нью-Йорк, хоча батьки його, здається, з Пресбурга. Родина їхня якимось чином пов'язана з Мельцелем, відомим власником автоматичного шахіста. (Коли ми не помиляємось, винахідник цього автомата мав прізвище Кемпелен, фон Кемпелен або щось подібне.— Ред.) Сам він невисокого зросту, кремезний, має великі масні блакитні очі, піщаного кольору волосся й бурці, широкий, але приємної форми рот, гарні зуби і, здається, орлиний ніс. Одна стопа в нього з ґанджем. У розмові щирий, а в манерах — суцільна bonhommie (1). Одне слово, і зовнішністю, і поведінкою він найменше в світі схожий на "мізантропа". Шість років тому в Провіденсі, на Роуд-Айленді, я протягом тижня мешкав із ним в одному готелі і в сумі пробалакав із ним годин три-чотири. Говорив він переважно на злободенні теми і ні словом не прохопився про свої наукові інтереси. Готель він покинув раніше за мене, збираючись їхати до Нью-Йорка, а відтіля — до Бремена: саме в цьому місті вперше було оприлюднено його велике відкриття,— точніше, саме там це відкриття вперше приписали йому. Ось, можна сказати, й усе, що мені відомо про славетного нині фон Кемпелена, але, гадаю, що й такі подробиці будуть цікаві для публіки.