Флорентіна

Страница 9 из 16

Джеймс Крюс

— Тобі пощастило,— сопе Флорентіна.— Столи й стільці у вагоні-ресторані стоять так незручно, що ти не можеш собі уявити. Чистісінько тобі іграшкова кімната! Хочеш узяти лівою рукою булку, то валяєш зі столу пляшку з пивом. А розбита пляшка пива у вагоніресторані коштує 2 марки 50 пфенігів.

— Ой людоньки! — скрикує Боббі.

— Що робити в такій тісноті? — веде далі Флорентіна.— Людина ж не сардинка в олії. А правій руці, якою треба їсти, там ще гірше. Од вікна стоять пляшки з вином, шампанським і ще якісь. І задля реклами, і щоб хотілося пити. Варто лише тро-о-ошечки посунути лікоть, і — гах! — пляшка шампанського за 16 марок 20 пфенігів уже долі, а твої черевики й панчохи геть мокрі, мов ганчірка,,/ якою миють підлогу.

— 16 марок! — жахається Боббі.

— 16 марок 20 пфенігів! — поправляє Флорентіна.— І все це через оту тісноту! Я тобі раджу, Боббі: ніколи [271] в світі не їж у вагоні-ресторані, а надто суп, коли на тобі світле плаття. Бо як потяг повертає, в супові здіймається буря в десять балів!

Боббі обіцяє запам'ятати пораду. Хоч не дуже розуміє, що спільного між вагоном-рестораном та Італією. Тож Флорентіна починає їй пояснювати.

— Вагон-ресторан,— каже вона,— то тільки початок мандрівки на озеро Гарда. А тоді — готель, у якому безліч людей на щось хворих. Вони тільки й торочать про хворий жовчний міхур чи негодящу селезінку. І саме тоді, як посідають їсти! Можеш собі уявити, як мені їлося!

Боббі поважно киває головою.

— Крім того, люди вічно на тебе нарікають. То розмовляєш заголосно, то ноги не витерла! Завжди щось та знайдуть. А ледве погойднешся на стільці, він так і розсиплеться. Бо там меблі модерні, розумієш? Ніжки в них такі завтовшки, як мій мізинець.

— Страх, та й годі! — співчуває Боббі.

— Ще б пак! — погоджується Флорентіна.— І завжди треба гарно вбиратися. А коли, бува, ненароком упадеш у воду з молу, зараз же й замажешся в мастило. Ота моя рожева сукня з мереживом ще й досі в плямах. А коли спускаєшся перилами сходів, півготелю кричить: "Боронь боже, дитино, дитино!" Добре, що там є директор, якого звати Енріко. Він каже: "Синьйорина дуже жвава дівчинка. Нехай спускається скільки хоче!" Отак хоч спускатися дозволили!

— Тобі пощастило,— каже Боббі.

— Ти що? — дивується Флорентіна.— Хіба то щастя чотирнадцять днів підряд з ранку до вечора спускатися тими самими перилами?

— Ні,— щиро каже Боббі,— таки ні.

— От бачиш! І це зветься людина відпочиває на озері Гарда. Та це просто щастя, що я покалічилась Може, мені дозволять залишитися вдома.

— Мабуть, цього разу ви поїдете машиною. [272]

— Лишенько! — скрикує Флорентіна.— Я й забула. Нічого не вдієш, доведеться-таки їхати з ними.

— Бідолаха! — співчуває Боббі. Потім, трохи подумавши, питає: — А як мої батьки запросять тебе до нас на дачу, тоді тобі все-таки доведеться їхати на озеро Гарда?

Флорентіна, геть забувши, що вона кульгає, зіскакує з коня-гойдалки.

— Та це ж порятунок для мене! Я зараз же скажу своїм батькам.

Вона мчить по мостинах, що погрозливо скриплять, до сходів і блискавично спускається поруччя донизу.

— Та я ще не знаю, чи мої батьки погодяться! — кричить Боббі їй услід. Але Флорентіна вже не чує її.

Боббі підводиться з матраца, замикає дощані двері й збігає з горища. А Флорентіна летить містом. Вона знає, що мама тепер працює на кіностудії. Тимчасово. Тож мерщій туди.

Вахтер кіностудії вже знає Флорентіну. Він її не зупиняє. А втім, Флорентіна пробігла б дверима й без дозволу. Вона мчить прожогом до шостої кімнати.

Над дверима світиться червоний надпис:

УВАГА! ЗНІМАЄМО ФІЛЬМ!

ПРОСИМО НЕ ЗАВАЖАТИ!

Та Флорентіна не помічає напису, проскакує в двері, шукає очима в хаосі камер, кабелів, людей і декорацій маму, нарешті знаходить, підбігає до неї і строчить без крапок і ком:

— Мамомамоуявляєш: боббіменебере... (перепочинок) з собою! (Знов перепочинок.) Яможухочвсіканікулитам про... (пауза) ...вести!

Тато Флорентіни, що саме випробовує складне кінообладнання, гукає:

— Тихіше!

Мама виводить доньку у вестибюль кіностудії і починає шукати глузду в реченнях Флорентіни. [273]

Коли дівчинка після кількох невдалих спроб усе ж розтлумачує, про що йдеться, мама тут-таки дає свою згоду, аж Флорентіна спершу розгублюється. На щастя, їй не спадає на думку, що мама відпускає її залюбки.

В кожному разі, дівчинці дають спокій із тим озером Гарда, і Флорентіна з валізкою, кролячим хутром, пакуночком їжі для птахів та лялькою Мері-Геленою їде до Тафернвіза, який розкинувся біля підніжжя Альп. Батьки Боббі погоджуються прийняти гостю до свого гурту.

— Хоча Флорентіна, як дзиґа, дарма,— каже пані Шульце-Нойберг.— Ми з нею впораємось.

— А як ти думаєш, не візьме вона з собою ще й тих двох голубок? — обережно питається її чоловік.

— Ні,— встряє в розмову Моніка.— Голубки вже здорові-здоровісінькі і пурхають по місту!

— Чудово! — зітхає з полегкістю пан Шульце-Нойберг.

А втім, ніхто з його родини й не здогадується, яка щаслива Флорентіна, що її запросили до Тафернвіза. Вона мріє про що завгодно. Ну, скажімо, хоча б про вишню в цвіту.

Доказом може служити вірш, який лежить у сховку під матрацом. Ось він:

ПІСНЯ ДІВЧИНКИ-ГОРОДЯНКИ ПРО ВИШНЮ

Цвіте десь вишня навесні

під хатою у гаї,

така гарнесенька мені,

коли я уявляю.

Я так ту вишеньку люблю,

а ягідки ще дужче.

Куплю у місті і хвалюсь:

— Які вони смачнющі! [274]

Було б гарніше — що й казать! —

на вишеньці сидіти:

на вуха ягідки чіплять,

червоні ягідки чіплять.

Чи є що краще в світі?!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому змальовується Тафернвіз, а також ідеться про блакитну металеву табличку, безліч усяких меблів та одну крамарку

Тафернвіз можна змалювати так:

Над крутим коліном річки, за якою здіймається високий гірський хребет, лежать округлі зелені пагорби, декотрі з них у капелюшках лісочків. Коли звернути з широкого шосе до берега річки і оминути три-чотири пагорби, на правому повороті вузька дорога раптом ширшає, на всі боки розбігаються коти, валують собаки, у ніс ударяє різкий запах гною. Не встигнеш оглянутися, як опиняєшся між широкими селянськими будиночками з плескатими дахами.

Це і є село Тафернвіз.