Думаю, що й я Вам сподобаюся. Я чомусь певен у цьому. Чому певен, узнаєте потім, з другого листа, і тоді скажете, що я мав рацію...
Ще одне: нас зараз розрізняють півтори тисячі верстов, але що вони значать?..
А тепер — на все добре! Ще раз пробачте за ■нахабство і... пишіть. Мовчання Ваше буде знаком, що Ви мене я чорту послали. Відповідь же сами розумійте.
З пошаною. Андрій Сергієнко".
Далі я чспурнеиько загортаю листа, вкладаю в конверта і пишу адресу на ім'я редакції фізкультурного журналу з проханням передати такій-то. Тиждень чекав відповіді!, як закоханий зустрічи з милою. Навіть їв менше, як завжди. Потім потроху почав забувати, і нарешті стало зовсім байдуже:
"І грець тебе бери! Значить, буза, звичайнісінька обивателька..."
Коли ж ні — на десятий чи одинадцятий день приносить листоноша:
— Розпишіться, рекомендований!
Хутко розписуюсь, розриваю конверта. В ньому невеличкий папірчик, густо списаний рівним жіночим .почерком.
"Шановний Андрію!
Як мені здалося, своїм листом Ви хотіли мене оголомшитн: от, мовляв, який я оригінал. А між тим—нічого оригінального в ньому немає. Инакшими словами—просто буза (найшло, як то кажуть). З Другого боку, Ви мені подобаєтесь. Чомусь мені думається, що Ви свій хлопець. (Свій — в сучасному розумінні). Пишіть, буду відповідати. Гадаю, ні Вам, ні мені від цього не погіршаю. Тільки користь яка ?.. А втім, я зараз у відпустці — і час на відповідь знайдеться.
З пошаною. Оля Іванова.
Р. S. Заздрю Вам: хотілося б бути на Вашому місці, щоб вільно розправити крила. На землі так тісно ...
О.".
Звичайно, ио цьому мої сумніви у відношенні до неї де й поділися. В другому листі я вяіе" й фотокартку їіі послав. Вона теж не забарилася — прислала аж дві. Через місяць приблизно перейшли на "ти о і не инакте, як "любий", "дорога". Листування нарешті набрало вигляду зовсім інтимного, і раптом — все припинилося ... Слав — слав їй листи — відповіді! не було ...
___Гак, це вона. Це Оля. В цьому не може бути жодного сумніву. Але чого вона в Казані?.. Хоча чому тут дивуватися? Я в командировці — чому вона не може бути в командировці ? А мо, вийшла сюди заміж — теж нічого нема дивного...
І враз десь глибоко, десь усередині наче щось перевернулося, і по всьому тілі пройшла якась теплінь. Стало чомусь так рантом хороше й разом із цим безнадійно журно. Якась фотографія, наперу клаптик, розбудила в длші давно погаслу мрію — мою колишню ілюзію___Так давно наче було і так наче недавно___
Сидів довго так, не підводився. Хотілось сидіти так. і без краю сидіти... Нарешті раптом захотілося її побачити. Побачити зараз же, в цю хвилину. Для чого — не варто знати, аби побачити, побачити. Я хутко зодягаюсь, сідаю на першого візника і їду в місто. Не входжу, а влітаю до адресового столу й вимагаю дати довідку, де мешкає Іванова. Старий чиновник довго копається в книгах, лазить по різних шахвах і нарешті відповідаю, що такої и Казані немає. Я починаю сперечатися з ним, примушую його звову перекидати всі книги і все-таки без бажаних наслідків.
Я до самого вечора блукаю по вулицях міста, вдивляюся в лице майже кожній женщині, що проходить,
поруч___Потім стрімголов біжу в "Російську ІІІвай-
царію", відтіль — у Панаєвськии сад, далі — в Ленінський, Державннськнй...
Олі ніде не було.
Через тиждень я з Казани виїхав. Сидів коло вікна у вагоні й журно дивився, як тікало на обрії місто. Поволі ховалися високі димарі фабрик, церкви з золотими банями. Довше білів перед очима кремль з високою Сумбековою баштою ... Потім і вони зникли.
А вкупі з ними зникла й Оля і, мабуть, назавжди ...
Да... Виїжджаючи з Казани, я написав до неї листа. На всякий випадок. Відіслав його на сі ару адресу. Відповіди, звичайно, я не чекав, але хотілось напи-
•сати, заманулось так. Не хотілось якось, що б усе так глупо закінчилося. Листа написав із "душею" і досить таки сантиментально. Було на думці зачепити слабу жіночу струнку і таки продовжити гру. І зачепив, але не ту, що хотілося, а зовсім протилежну. Чорним по білому вона відповіла.
"Дорогий Андрію! Залиште нарешті ерундистику. Ви вже, слава богу, не вісімнадцятилітній юнак, щоб займатися такими дурницями. Пробачте, що в
свій час я дозволила собі таку вільність___Але
всякій вільності буваю кран.
З привітом. Оля".
Харків Листопад 1927 р.