— Честь і слава нашому батькові кошовому!
— Слава Сіркові! Хочемо і надалі бачити його кошовим!
— Сірка! Сірка! Слава Ганнібалові українському! Знову довелося кошовому підняти вгору пернач, щоб установити на майдані тишу.
— Спасибі за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового призначила на післязавтра. Ось тоді ви і виберете достойного... А зараз я не про те хотів сказати. Я хотів сказати, що важко нам у такий переможний щасливий день усвідомлювати, що трапляються серед люду нашого такі виродки, як Чорнобай. Не хотілося б цей світлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вівця всі отари не псувала... Бачу — у всіх у нас одна думка: смерть мерзенному псові, вічна ганьба зрадникові!
Запорожці знову не втримались, закричали:
— Смерть!
— Ганьба!
Декотрі вихопили шаблі, і вони мов блискавки замиготіли на іскристому морозному сонці. Сірко підвищив голос:
— Ні, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, — ось він шепче позаду... Йому ми сьогодні завдячуємо честю і життям, тож хай буде так, як він скаже!.. Іди сюди, Шевчику, герою наш, — скажи товариству свою думку!
Дід Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латаній свитині і великій, укритій памороззю овечій шапці, зі зморщеним обличчям, він в інший час здався б смішним, та зараз ніхто з козаків і не подумав посміхнутись. Відкашлявшись, Шевчик сказав:
— Браття, а що я надумав своєю дурною головою, — послухайте!.. Ми ніколи не терпіли і не прощали зрадників. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашій землі! Він продавав бусурменам наш цвіт весняний — доньок наших! Він хотів убити нашого лицаря славного — Арсена Звенигору! А тепер мав злий намір знищити разом з турками й татарами Січ Запорозьку, тобто всіх нас!.. Тож хай іде в пекло разом з друзями своїми, отими, що лежать порізані на снігу!.. Ми зараз будемо спускати їх у Дніпро під лід... Хай же і він пливе попід льодом аж до моря, а там — як захоче — і до самого султана в гості! Прив'яжімо його до якого-небудь яничара — та й шубовснімо в ополонку!
— Молодець Шевчик! Добре надумав! |
— От так старий! От так голова! |
Шевчик не звик за своє довге, але нужденне життя до похвали і, зніяковівши, шмигнув у натовп.
Чорнобай люто блискав очима з-під рудих брів. Руки його тремтіли, губи закушені до крові. Він поривався щось сказати, але не міг розціпити судорожне стиснуті зуби, і крізь них вилітало глухе ричання. Він поволі відступав назад, аж поки не ударився спиною об стіну. Його схопили і потягли на майдан.
Звенигора показав на задубілий труп Гаміда.
— До цього в'яжіть! Вони один одного варті! Чорнобай вирячив очі, уперся ногами в шорсткий сніг. Метелиця швиргонув його додолу, коліном притис до задубілого тіла спахії. Козаки миттю скрутили живого з мертвим міцним мотузком. Молодий запорожець підскочив на коні, запряженому в шлею. Сікач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка — гукнув:
— Вйо!
Кінь смикнув — з тріском відірвав примерзлий до землі труп Гаміда, поволік до воріт. Чорнобай випручав з-під мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий сніг. здираючи до крові шкіру, закричав дико:
— А-а-а!..
Метелиця перехрестився, плюнув:
— Собаці — собача смерть!
Минуло три дні. Сходило холодне зимове сонце. Післі січової ради, на якій знову було обрано кошовим Івана Сірка, запорожці довго, до півночі, веселилися, пили — і тепер спали по куренях як убиті. В ранковій тиші лунко скрипнули завіси фортечної брами. Ворота відчинилися — і з них виїхали три вершники: Звенигора, Роман і Ненко. Так, Ненко!.. Він тепер назавжди розпрощався з ім'ям Сафар-бей і їхав починати нове життя. Він погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню.
Вершники поминули січову слобідку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобідський майдан, на якому височів гарний посольський дім, і крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний білий степ.
ЕПІЛОГ
Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволі здіймалося вгору по голубому небу. Линув радісний журавлиний крик — кру, кру... Гай попід горою зеленів молодим м'яким листям, пнувся увись тугим співучим гіллям. Весело дзвенів над полями невтомний жайворонок.
Спихальський піднімався вгору по крутій стежці, ведучи за повід осідланого коня. Біля боку в пана Мартина — шабля, до сідла приторочені великі дорожні сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зі Златкою та Роман зі Стехою. їх наздоганяв Яцько. Хлопець трохи відстав: на ходу мережив ножиком гарну ліщинову палицю.
На високому шпилі, звідки відкривався широкий вид на красуню Сулу і далекі засульські простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострі шпичаки вусів.
— Гай-гай, най його мамі, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обійми та й умер би від вєлкєго щенстя!
— Не вмирай, пане Мартине! Ми ж іще не раз сподіваємося бачити тебе в Дубовій Балці в гостях! — сказав, підходячи, Звенигора і обняв поляка за плечі. — Знай, що тут завжди будуть раді тобі.
— Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за Польською... за ойчизною укоханою... то б лишився я тутай з вами, друзі мої солодкі... Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу їхати, бо та земля польська — теж прекрасна, рідна... Кличе мене... Та ще хочу увидіти пані Вандзю, — ввійти до покою і гукнути нагло:
"Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!" Ех!.. А вона скаже: "Падам до ніг тобі, пане Мартине, бій мене, лай мене, але дозволь залишитися з тобою... Буду вірна тобі до скону". Х-ха! — Він невесело усміхнувся, а потім почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза. — Прощайте, друзі мої дорогі! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам вас, як рідних. Не забувайте пана Мартина, а він вас до остатнього дня свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях — пам'ятайте, же там єст сільце Закопане, а в ньому жиє ваш незрадливий друг і пшияцель Мартин Спихальський!.. До відзенья, панство!
Останні обійми, останні поцілунки — і вже пан Мартин на коні. Вдарив огира ногами під боки — і той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремінними поводами, забасував, а потім зірвався — і з місця пішов чвалом.