Здавна відомо, що філософія — це мистецтво терпіти чуже лихо. Найвидатнішим філософом, про якого я будь-коли чув, була одна жінка. Її привезли в лондонську лікарню з гангреною ноги. Лікар негайно оглянув хвору. Він був людиною прямолінійною.
— Ногу доведеться відрізати,— сказав він їй.
— Але ж не всю?
— На жаль, усю,— буркнув лікар.
— А іншої ради нема?
— Це єдина надія на порятунок.
— Що ж, дякувати богові, хоч не голову,— зауважила хвора.
Перед нами, забезпеченими людьми, біднота має величезну перевагу. Провидіння дарує їй безліч нагод оправлятись у філософії. Торік узимку я був присутній на добродійному вечорі для поденниць. Після частування ми спробували влаштувати для них якісь розваги. Одна молода пані, що вважала себе за хіромантку, зголосилась ворожити по руці. Подивившись на першу ж таки згрубілу від праці долоню, вона насупила своє гарненьке личко.
— У вас має бути велике лихо,— повідомила вона жінку похилого віку.
Та спокійно глянула на неї і всміхнулася:
— Хіба тільки одне, голубонько?
— Так, тільки одне,— охоче підтвердила добра пророчиця,— а потім усе піде добре.
— Що ж, у нас у роду всі рано помирають,— без тіні прикрості промурмотіла стара.
Удари долі не дуже страшать нас. Трапилось мені якось у середу снідати на дачі в одного приятеля. Його дванадцятирічний син і спадкоємець увійшов і сів на своє місце за столом.
— Ну, то які сьогодні успіхи в школі? — поцікавився батько.
— Та все гаразд,— відповів хлопець, завзято беручись до їжі.
— Нікого не відшмагали? — допитувався батько з лукавим вогником в очах.
— Та ні, начебто нікого,— подумавши відказав його нащадок, втілення батькових надій. Енергійно вминаючи печеню з картоплею, він додав через хвилину так, наче згадавши: — Звісно, крім мене.
Коли демон не хоче працювати
Філософія — наука нескладна. Найголовніше її правило — не надавати великого значення нічому, що станеться з вами. Біда лише, що в дев'яти випадках із десяти вам не щастить цього зробити.
"Ніщо лихе не може зі мною статися без згоди демона, що сидить у мені",— твердить Марк Аврелій.
Але погано, що на цього нашого демона не завжди можна покластись. Надто часто він не виконує своїх обов'язків.
— Ти знову не слухаєшся, ось я тобі покажу! — погрожує нянька чотирилітньому шибеникові.
— А от і не покажеш, бо я сиджу,— заперечує маленький пустун, обіруч тримаючись за стілець.
Безперечно, його демон твердо вирішив, що лиха доля в особі няньки не повинна заподіяти йому кривди. Однак, на жаль, лиха доля виявилася дужчою від демона, в чому пустун і переконався.
Зуб не болітиме, якщо наш демон (інакше кажучи, сила волі) міцно держиться за стілець і твердить: цього не буде! Але рано чи пізно демон поступається, і тоді ми зчиняємо лемент. Ідея ясна, в теорії вона чудова. Ви охоче керуєтесь нею. Раптом ваш банк припиняє виплати. Ви кажете собі:
— Та яке це має значення?
Але м'ясник і пекар іншої думки і влаштовують у вашому передпокої бучу за бучею.
Ви п'єте агрусове вино, переконуючи себе, що це витримане шампанське. Наступного ранку ваша печінка доводить протилежне.
Наш демон сповнений добрих намірів, проте він забуває, що цього замало. Колись я знав одного переконаного вегетаріанця. Він доводив, що життя вбогих набагато полегшає, якщо вони перейдуть на вегетаріанську дієту; можливо, він і мав рацію. Одного разу він зібрав з двадцятеро голодних хлопчаків і почастував вегетаріанським сніданком. Він переконував їх, що пюре з сочевиці — це біфштекс, а цвітна капуста — котлети. На третє він запропонував їм моркву з перцем, вимагаючи від них переконаності в тому, що вони їдять ковбасу.
— Всі ви любите ковбасу,— просторікував він.— Але ж смак — це тільки плід уяви. Кажіть собі: "Я їм ковбасу",— і практично ця страва її вам замінить.
Хтось підтвердив, що й справді так, тільки один горопаха розчаровано признався, що не може переконати себе.
— Але ж чому ти певний, що це не ковбаса? — напосідав на нього доброчинець.
— Бо в мене не болить живіт,— пояснив хлопчак.
Річ була в тому, що, хоч він і дуже любив ковбасу, від неї у нього щоразу починались кольки.
Якби ми не мали нічого, крім демона, розводити філософію стало б куди легше. На лихо, ми маємо ще й дещо інше.
Філософія, необхідна за життя
Ось іще один улюблений аргумент філософії: ніщо не має значення, оскільки років за сто, щонайбільше, нас уже не буде на світі. Чого ми справді потребуємо — то це філософії, яка підтримала б нас, поки ми ще живі. Мені байдуже до мого власного сторічного ювілею, мене обходить найближчий термін сплати рахунків. Якби всілякі збирачі прибуткового податку, критики, контролери газової компанії та подібні до них забрались геть і дали мені спокій, я б і сам міг зробитися філософом. Я готовий повірити, що все на світі марнота, а вони не хочуть. Вони погрожують вимкнути газ і правлять про судову повістку. Я переконую їх, що через сто років усім нам не буде до цього діла. А вони відповідають, що мова йде не про майбутнє сторіччя, а про рахунки за торішній квітень. Щиро кажучи, й мене' самого мало тішить, що через сто років, як твердить філософія, я буду небіжчиком. Мені куди приємніше сподіватися, що небіжчиками будуть вони. А поза тим, за сто років усе може ще змінитись на краще. Можливо, я й не захочу помирати. Ось якби мені певність, що я помру завтра, ще до того, як вони зможуть здійснити свою погрозу і вимкнути воду чи газ, до того, як я одержу ту саму повістку в суд, якою вони страхають,— тоді я, можливо (не скажу, чи напевно), й тішився б, що так уміло ошукав їх.
Жінка одного злочинця прийшла якось увечері до нього у в'язницю й побачила, що він ласує підсмаженим сиром.
— Який ти, Едварде, легковажний — їсти сир на вечерю,— занепокоїлась дбайлива дружина.— Ти ж знаєш, що тобі це шкодить. Узавтра цілий день у тебе болітиме печінка.
— Отже й ні! — урвав її чоловік.— Зовсім я не легковажний, як ти гадаєш. Узавтра мене повісять, ще на світанку.
У Марка Аврелія є рядки, на яких я щоразу безпорадно зупинявся, аж поки не збагнув, у чому річ. У примітці сказано, що значення їх неясне. Це я й без примітки побачив. Їх змісту не пояснить ніхто, я певен. Можливо, ті рядки дуже змістовні, а можливо, зовсім беззмістовні. Більшість дослідників схильна до останнього, меншість, однак, тієї думки, що якесь значення вони мають, тільки навряд чи будь-коли пощастить його з'ясувати. Я собі гадаю таке: випала Маркові Аврелію нагода незле провести час, і додому він повернувся не знати чому дуже вдоволений сам собою.