На Квінті особливо помітними були швидкоплинні явишї — ще загадковіші від штучно створеного крижаного кільця. Нерівномірний електромагнітний шум, який емітувався з багатьох точок планети, за якийсь час значно посилився. Так, наче квінтяни одночасно привели в дію сотні максвеллівських радіопередавачів. Водночас із цим зросло випромінення інфрачервоного спектру з дрібними спалахами у центрі. То могли бути велетенські дзеркала, які концентрують сонячне світло у силових установках. Однак невдовзі виявилося, ще термічна компонента емісії випромінювання невелика. Спектри спалахів не були повторенням спектрів Дзети (так було б, якби Сонце концентрувалося у якихось дзеркалах) і не нагадували спектрів ядерного вибуху. Натомість радіошум продовжував зростати. Він був коротко— і середньохвильовий, на багатьох діапазонах. Метрове випромінювання нагадувало модульоване.
Це повідомлення викликало сенсацію ще й через те, що хтось його переінакшив: нібито випромінення спрямовувалось, як радарне; одне слово, це означало, що планета помітила "Еврідіку".
Астрофізики спростували чутку. Жоден радар не зміг би виявити присутність корабля поблизу колапсара. Незважаючи на це, у годину Зеро на кораблі панував піднесений настрій. Поза всяким сумнівом, Квінту населяла цивілізація настільки розвинена технічно, що змогла вийти у Космос не лише за допомогою маленьких літальних апаратів. Вона оволоділа енергією, яку могла скеровувати у космічний простір.
Приготування до старту корабля-розвідника велися на зміненій орбіті, у відносно спокійному афелії Аїда. Вщух писк п'єзоелектричних індикаторів, який супроводжував постійну зміну напруги у рангоуті і поздовжніх корпусах. Водночас на досі сліпих екранах спалахнула, навскіс перерізавши простір, спіраль Галактики; за великого бажання й багатої фантазії, серед білястих клубочків зірок і темних хмар можна було розрізнити Дзету Гарпії, яка тьмяно світилась у нерухомому космічному пилу. Простим оком планет її не було видно.
Техніки готували "Гермес" до відшвартовки. У кормових трюмах рухалися підйомники, працювали фланцеві трубопроводи, якими "Еврідіка" за допомогою помп перекачувала гіпергол до резервуарів корабля-розвідника. Штаб перевіряв системи тяги, навігації, кліматизації, готовність динатронів і за допомогою ГОДа, й паралельними лініями передачі. Цифрові блоки по черзі доповідали про готовність своїх програм, були перевірені радіолокаторні випромінювачі, ніби роги велетенського слимака висувалися й ховались антени, лунав густий бас турбін, що накачували у тунелі нижніх палуб "Гермеса" кисень. Ложе "Гермеса", його відкритий док ледь вібрував і, поки тривала уся ця мурашина метушня, "Еврідіка" повільно поверталася кормою у бік Дзети Гарпії, ніби гармата, що ось-ось мала вистрілити.
Екіпаж "Гермеса" прощався з командиром і друзями. Надто багато людей було на головному судні, тож учасники космічної розвідки не мали змоги навіть потиснути всім руки. Потім Бар-Гораб разом з тими, хто міг покинути свої робочі місця, провів екіпаж "Гермеса" і спинивсь у міжсегментному циліндрі. За розвідниками зачинилися великі ворота доку, замкнулися маленькі особисті люки, й "Гермес" почав потроху випливати в космічний простір крізь пусковий відсік "Еврідіки". Гідравліка дюйм за дюймом виштовхувала сніжно-білий корабель-розвідник, адже сто вісімдесят тисяч тонн його маси, попри невагомість, зберігали інерцію.
Техніки "Еврідіки" разом з біологами Терною та Хрусом уже готували екіпаж "Гермеса" до багаторічного сну. Сон той був не крижаний і не гібернаційний: їх піддавали ембріонації. Ембріонація ніби повертала людей у той стан, який вони переживали перед народженням, —вони мали перебувати в стані, максимально наближеному до ембріонального, до життя без самостійного дихання.
Вже перші несміливі кроки в Космос виявили, яка земна істота — людина, як вона непристосована до подолання могутніх сил, польотів на далекі відстані протягом невеликого проміжку часу. Вибухове прискорення руйнує тіло, особливо легені, заповнені повітрям, стискає грудну клітку і паралізує кровообіг.
Закони природи не можна подолати, тому довелося пристосовувати астронавтів до них. Саме це й здіснила ембріонація.
Насамперед, треба було замінити кров рідким носієм кисню, що мав ще й інші властивості крові — від здатності згортатися до імунних функцій. Такою кровозамінною рідиною став білий, як молоко, онакс. Після охолодження тіла до температури, характерної для тварин, що залягають у зимову сплячку, було приведено в дію врощені судини, такі, якими колись плід обмінювався кров'ю з плацентою в лоні матері. Серце й далі працювало, але газообмін у легенях припинявся, адже легені западали і їх виповнював онакс. Коли ні в грудній клітці, ні у внутрішніх органах не лишилося повітря, непритомного астронавта занурювали в рідину, таку ж нестисливу, як вода. Тіло вкладалося в ембріонатор — двометровий контейнер, схожий на торпеду. В таких ембріонаторах підтримувалася температура, близька до нуля, забезпечувалось живлення тіла, постачання киснем за допомогою онакса, який штучними судинами нагнітався в організм через пуп.
Людина, препарована таким чином, могла без усякої шкоди витримати величезний тиск, як глибоководні риби, що їх не розчавлює навіть на глибині багатьох миль, бо тиск іззовні врівноважується тиском внутрішнім. Рідина ембріонатора стискалася до сотень атмосфер.
Кожен такий контейнер висів на маятникових підвісках, затиснутий лещатами. Астронавти, немов велетенські личинки, спочивали у броньованих коконах, так щоб сили прискорення й гальмування рівномірно тиснули на них від грудей до хребта. Людське тіло, містячи 85 відсотків води й онаксу, вже бездиханне, не поступалось опірністю на стискання воді. Завдяки цим властивостям можна було, не турбуючись про астронавтів, підтримувати постійне прискорення корабля, у двадцять разів більше від земного тяжіння. За такого прискорення тіло важить дві тонни, і виконувати дихальні рухи ребрами — то непосильне завдання навіть для атлета. Ембріонуючі не дихали, а межі їхньої витривалості у міжзоряному польоті визначала тендітна молекулярна тканина.