— Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили, — заперечив Госсе.
Він, мабуть, хотів захиститися від звинувачень.
Лондон з кам'яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Госсе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого баку. Непорозуміло оглянувши люльку, він стис її з такою силою, що вона тріснула навпіл, викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.
— Я не міг йому відмовити... — відгукнувся Госсе.
Було зрозуміло, що він звертається до Лондона, котрий, наче не чуючи його, дивився крізь вікно на мінливе клуб'я рудого туману. Вже тільки ніс ракети виринав часом з його хвиль.
— Госсе, — раптом озвався пілот, — дайте мені машину.
— Не дам!
— Маю права оператора тисячників.
Очі Госсе на мить спалахнули, проте він повторив:
— Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.
Не кажучи й слова, пілот почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув у пазуху і витяг добре зіжмаканий шкіряний гаманець. Наплічні сегменти розійшлися, мов розрізані. Він підступив до Госсе і почав по черзі викладати перед ним папери:
— Це з Меркурія. Я водив там біганта. Японська модель. Вісімсот тон. А ось дозвіл на управління тисячниками. Я свердлив на Антарктиді материковий льодовик шведським льодоходом, кріоператором. А ось фотокопія диплома з Гренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.
Пілот кидав папірці та фотографії, мов козирні карти.
— Я був на Венері з експедицією Холлея. Оце мій термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.
Госсе підвів на нього очі.
-: Але ж ви пілот?
— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його "Гуллівері". Спочатку командував буксировозом...
— Скільки вам років?
— Двадцять дев'ять.
— Коли ж ви все це встигли?
— Коли захочеш, то встигнеш. Зрештою водій планетарних машин опанує будь-який новий тип протягом години. Це те ж саме, що пересісти з мопеда на мотоцикл. — Пілот замовк.
Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у гаман і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Госсе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.
— Ну, припустімо, я дав би вам діглатор. Припустімо. Що б ви робили? Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднів слід від тім'яних подушок шолома.
— Я взяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Грааля такого випромінювача не піднімуть, а для діглатора навіть сто тон — дріб'язок. Я пішов би й розвідав, що там і до чого... Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематидів. І туману. З висоти нічого не розгледиш.
— А ви разом з машиною одразу ж підете на дно.
Пілот посміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Госсе побачив, що у цього хлопця (це й справді був іще хлопець — лише масивний скафандр додавав йому років) такі ж очі як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, через те його погляд був мов у великого кота, який дивиться на сонце, — безневинний і гострий водночас.
— Він хоче ввійти у западину і "трохи роздивитися", — звернувся Госсе до Лондона, чи то питаючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця.
Лондон не поворухнувсь. Госсе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мов штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. Дві широкі смуги зміїлися на золотаво-ліловому тлі, порізаному ізолініями.
— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Грааля сто десять миль. Цим старим маршрутом, чорним, сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей, ще тоді, коли Грааль бетонували і єдиний посадочний майданчик був у нас. Тоді користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода стояла чудова. Дві партії машин дійшли до Грааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.
— Знаю, — відказав пілот. — Я це вивчав. Знаю імена тих людей. Госсе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях — південніше від чорної траси.
— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає підступна дільниця. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів: ті теж знаються на дірках. На жодній планеті немає рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — то Море Гінікум. І ми, й Грааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Граалем, бо все узбережжя — це плоскогір'я. Географи твердили, що цей, так званий континент, подібний до балтійського щита феноскандії.
— Вони помилились, — перепинив його пілот.
Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Госсе: ознайомити його з маршрутом чи відговорити від дальшої подорожі, але ситуація йому подобалася.
— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів Цельсія, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев'яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці вищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печері таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Отож, зрештою, консорціум розщедрився. А тоді ще й астрономи додали: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив досягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всюОрландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — як губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді з'являються гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це свинство вийде на поверхню. То ви й справді будь-що хочете туди?