Група контролю лаштувалась одразу ж повернути їх для реанімації на Землю, але це означало, що заморожені тіла довелося б тричі піддавати перевантаженню:
на старті малого маятникового корабля з Титана, на старті транспортної ракети Титан — Земля й при посадці на Землю. Просвітивши контейнери, контролери виявили важкі ушкодження усіх тіл, в тому числі переломи черепів, отож таке складне транспортування було визнане надто ризикованим.
Тоді комусь спало на думку передати вітрифікатори "Еврідіці". Вона мала в своєму розпорядженні найновішу реанімаційну апаратуру, і водночас її стартове прискорення мало бути зовсім незначним з огляду на гігантську масу корабля. Виникла проблема з ідентифікацією загиблих, яку не можна було здійснити, не відкривши вітрифікатори.
Хрус, головний лікар "Еврідіки", узгодив з керівництвом і штабом SETI, що точні дані й імена знайдених у льодовиках Титана людей будуть передані на корабель по радіо з Землі, бо виявилося, що всі комп'ютерні диски пам'яті були демонтовані ще раніше й спочивали тепер в архівах швейцарського філіалу SЕТІ. До моменту старту канали зв'язку були забиті, а хтось доповів, що ті дані не дуже важливі, й "Еврідіка" покинула білятитанову орбіту раніше, ніж лікарі схаменулися, що інформації про загиблих бракує.
Герберт звертавсь до командира, але це нічого не дало, бо корабель уже набирав швидкість, гнаний лазерами "Геркулеса", мов снаряд. На цій пусковій фазі Титан приймав усю силу світлової віддачі на себе, і планетологи вважали, що він може тріснути. Побоювання не справдилися, однак прискорення йшло не так гладенько, як сподівалися проектанти. Оболонка Титана втягла "Геркулес" углиб літосфери, від бурхливих сейсмічних хвиль задвигтіли основи пускових лазерних установок, і, хоча планета витримала цей землетрус, а вірніше титанотрус, — лазерний стовп тремтів і хитався.
Довелося зменшити пускову силу, перечекати, поки струси згаснуть, аж тоді знову наводити пошкоджені лазерні установки на дзеркальну корму корабля.
Це порушило радіозв'язок, накопичило непередані вчасно відомості і, що найгірше, Титан сам зазнав дії вібрації, бо за два роки перед цим був виштовхнутий далі від Сатурна й загальмований так, щоб "Геркулес" міг увесь час розганяти "Еврідіку" лазерним світлом. Сотні тисяч старих термоядерних головок, загнаних у надра Титана, зрештою знейтралізували й ці коливання, хоча й не обійшлося без небажаних наслідків.
Ось чому реаніматори не могли взятися до діла — адже протягом кількох тижнів на "Еврідіку" сипалися удари лазерного стовпа, який то поціляв, то промахувавсь, і з дзеркальної корми ці струси поширювалися на ввесь корпус корабля.
Ці труднощі, пов'язані із сейсмічними струсами Титана, пошкодження кількох бооштурвальних батарей примусили відкласти воскрешення. Та багато хто з учасників польоту вважав, що повернути до життя знайдених мерців — справа майже безнадійна. З кожним днем в умовах уже постійних перевантажень і прискорення зв'язок із Землею дедалі слабшав. Перевагу мали ті радіограми, які вважалися необхідними для успішного завершення експедиції.
Зрештою на "Еврідіку" все ж передали із Землі імена п'ятьох загиблих, їхні фотографії та біографії, проте цього було замало для розпізнання. Під час вітрифікації, яка відбувалася раптово, лицьові частини черепів були розтрощені. Вторинні ядерні вибухи всередині кріотерів здерли з заморожених людей одяг, який вони мали під скафандрами. Рештки цього одягу були витиснені киснем крізь тріщини скафандрів до азотних домовин і перетворилися на порох.
Велись і якісь розмови про те, чи не можна було б отримати з Землі відбитки пальців померлих та малюнок їхніх зубів, однак, коли все це надіслали, то плутанина ще дужче збільшилася. Зрештою так ніхто і не дізнався, що призвело до такого безладу — чи то постійне суперництво між Граалем і Роембденом, чи якісь інші причини. В усякому разі, комп'ютерні журнали робіт на Титані були неточні, а частина збережених дисків пам'яті постраждала або зникла в архівах, не потрапивши до швейцарського філіалу.
Пощастило з'ясувати єдине: чоловік, що міг ожити на "Еврідіці", мав колись одне з шести прізвищ: Ансель, Навада, Піркс, Кохлер, Парвіс, Іллюма. Лікарям лишалося сподіватися тільки на-те, що, вийшовши з післяреанімаційної амнезії, врятований упізнає своє прізвище в списку, якщо не зможе пригадати його самостійно. На це розраховували Хрус і Терна. Герберт, психотонік, мав щодо цього сумніви. Отож після визначення часу майбутньої операції Герберт поділився своїми сумнівами з командиром. Практичний і розважливий Бар Гораб визнав, що слід іще раз обстежити вміст вітрифікаторів, тепер уже звільнених від тіл загиблих.
— Найкраще з цим упорались би криміналісти, — зауважив він, — та коли вже їх немає в нас на борту, то вам допоможуть... — Бар Гораб замовк, повагавшись, тоді проказав: — Лакатос та Б'єла. Фізики — це також свого роду детективи, — додав з усмішкою Бар Гораб.
Отож до головної лабораторії було піднято почорнілий, немов обпалений кріотенер, схожий на циліндричний саркофаг. Його обхопили масивними лещатами, наклали на зовнішні гаки ключі, і він почав поволі розкриватись уздовж, пронизливо скрегочучи. З-під відхиленого віка труни зяяла чорна порожнеча. Скафандр був зібганий — адже його власник разом із азотною брилою, в якій застиг, ось уже кілька тижнів спочивав у рідкому гелії.
Лакатос і Б'єла витягли порожній скафандр і поклали на низький металевий стіл. Щоправда, скафандр оглянули ще тоді, коли витягали тіло, однак не знайшли нічого, крім обмерзлих клаптів тканини, заплутаних у кабелях кліматизаційного обладнання. Тепер вони від'єднали вкритий памороззю скафандр од кільця, за яке кріпився шолом, і розпороли вподовж — аж до великих черевиків.
Із спорохнявілого ганчір'я видобули спіральні труби й частини розбитих кисневих змійовиків, уважно оглянули кожну дрібницю під лупою. А наостанок Б'єла вліз з ліхтариком у руках до циліндричного кріотенера.
Щоб полегшити його завдання, маніпулятор розрізав броню й широко її розсунув. Скафандр тріснув у місцях спайок там, де рукава з'єднувалися з оболонкою корпусу. Це сталося через те, що діглатор деформувався під тиском Бірнамського льодовика, який увесь час розростався і сповзав на велетохід, або через раптову вітрифікацію. Якщо вміщена сюди людина мала при собі особисті речі, вони могли вилетіти крізь розриви скафандра й разом із струменями застигаючого азоту та крові потрапити до контейнера — в момент, коли на його відкритий перед цим отвір спадало вистрелене згори забрало, ковпак зі спеціальної сталі, на віки ув'язнюючи того, хто гинув у скафандрі.