Як астронавт, він звик подовгу залишатися наодинці з собою. Колихався разом із діглатором, — колос мусив перехилятися то в той, то в той бік, — але це відчуття було Ангусові добре знайоме.
Прилад показував майже тридцять миль на годину. Жахні картини танку смерті гадів і земноводних поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим і легшим за пісок. Ангус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду був багатогодинний марш, і щодалі дорога ставала важчою. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Ангус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, колос мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом із стегном. Це робилося завдяки персневидній основі кріплення ніг, своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватися, і краєвид хитався перед очима водія, немов п'яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин і не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. А вміння пересуватися було другорядною властивістю й робило ці працьовиті колоси незалежними.
Майже годину Ангус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряє в скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а то, коли наближався до чергового нагромадження кам'яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен — кожен подув вітерцю може спричинити гуркітливу лавину. Та в критичну мить, коли йому вже здавалося, ніби виходу немає, з'являвся зручний прохід і не доводилось ні лавірувати, ані задкувати з глухого кута.
Щоправда, невдовзі Ангус визнав, що найкращим водієм на Титані була б зизоока людина, адже доводилося примудрятися водночас озирати з висоти місцевість і стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, мов стрілка звичайного компаса, на тлі півпрозорої карти.
Однак досі все якось ішло, навіть непогано, бо він покладавсь і на власні очі, й на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів і резонансовим дзижчанням (воно не припинялося під час усього цього важкого переходу), Ангус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а він робив це щоразу, коли була змога, — Ангус бачив над хвилями туманів гірські хребти, назублені вулканами, що не прокидалися довгі віки. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.
Потім місцевість змінилася-вона лишалася так само грізною, але по-інакшому. Здавалось, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибилися у височінь, щоб застигнути дико й мертво.
Ангус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина більш ідилічної планети. Акумуляція мертвотності вулканічних згустків просто вражала. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий велетень перестав здаватися велетнем. Він дрібнів поряд з цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи в провалля, розтяг їх у гігантські прямовисні бурульки — циклопічні колонади. Серед такого ландшафту діглатор здавався комашиною, котра повзе попід склепінням будівлі, покинутої велетенськими мешканцями. Однак справжні пропорції були ще разючіші.
Власне, в цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодне порівняння з земними горами. Тут виявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави у камінь. Чужим, бо Сонце тут не було полум'яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, убитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів — температура напрочуд лагідна для цієї пори року.
На виході з ущелини Ангус побачив заграву — вона підіймалася щораз вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, як мед, Сатурн.
Різкий крен кабіни, пронизливий зойк моторів, на який гіроскопи зреагували швидше, ніж він сам, нагадали йому, що тепер не час на споглядання. Покірливо схиливши очі додолу, Ангус нараз усвідомив увесь комізм свого становища. Висячи в збруї, він совав і сіпав ногами, ніби дитина, що розважається на гойдалці, та при цьому відчував кожен громовий крок діглатора. Дно ущелини ставало дедалі стрімкішим. І хоча він скоротив крок, машинний відділ сповнився надсадним виттям турбін. Велетохід опинивсь у глибокій тіні, й поки Ангус увімкнув прожектор, ледве встиг обминути виступ скелі.
Інерція маятникове розігнаних важезних кінцівок, ніби скоряючись першому законові Ньютона, тягла діглатор по прямій лінії, хоча доводилося робити поворот. Це призвело до крайнього перевантаження двигунів. Усі покажчики, які досі світилися спокійним зеленим світлом, ураз спалахнули пурпуром. Турбіни розпачливо завили, витискаючи із себе все, на що були здатні. Генератор тахометра головного гіроскопа заблимав — отже, могли перегоріти запобіжники. Сидячи у кабіні загрозливо нахиленого діглатора, Ангус Парвіс обливався холодним потом, уявляючи, як безглуздо розтрощить довірену йому машину. На щастя, лише лівий ліктьовий ковпак зачепився за скелю, скреготнувши, мов корабель, що сів на рифи. З-під сталі бризнуло скалками й снопами викресаних іскор, і велетохід, здригаючись, повернув собі рівновагу.