Капельдинер зайшов і передав їй квіти.
— Від кого? А, від Сен-Лу… Ваш конкурент, Анрі… Віднесіть їх до моєї гримувальні.
— Тут ще й лист є, мадемуазель, — додав капельдинер.
Вона його розгорнула і дзвінко засміялася:
— Це від ліцеїста… Він пише, що вони у себе організували "Фан-клуб Женні".
— Весь "Жокей-клуб", — промовив Анрі. — перетворився на "Фан-клуб Женні".
— Ліцеїсти мене зворушують куди більше, — відказала дівчина. — А цей лист ще й закінчується віршами… Послухайте, любий:
Кохаю вірно Вас і ніжно,
Мого вірша не зневажайте…
Лиш про одне благаю слізно:
Директору не видавайте.
Це чарівно, правда ж?
— Думаєте відповісти йому?
— Звісно ж, ні! Я такі отримую по 10 штук на день. Якщо почну відповідати, то я, вважайте, пропала… Однак це мене втішає. Ці шістнадцятирічні юнаки ще довго будуть моїми шанувальниками.
— Не певен… У тридцять років вони стануть нотаріусами…
— А чому нотаріуси не можуть бути моїми шанувальниками?
— Ось іще дещо, мадемуазель, — промовив капельдинер.
Він вручив Женні букет фіалок за два су.
— О!.. Це так мило!.. Гляньте, Анрі… А записки нема?
— Ні, Мадемуазель. Консьєрж сказав, що їх залишив якийсь студент Політехнічної школи.
— Люба, — вигукнув Анрі Сталь. — Я Вас вітаю! Схвилювати цих "технарів" не так уже й легко.
Вона довго вдихала аромат фіалок.
— Вони дуже приємно пахнуть… Мабуть, це єдині почесті, які мені по-справжньому приємні. Як же я не люблю ситу, самовдоволену публіку, яка опівночі приходить подивитися, як я помираю, а потім так само опівдні йде до Пале-Рояль — послухати гарматні постріли…
— Глядачі — садисти, — промовив Сталь. — І вони завжди такими були. Пригадайте лишень гладіаторські бої… Уявіть, якої б слави зажила актриса, яка б проковтнула жменю голок!
Вона засміялася:
— А та, що надумалась би з'їсти швейну машинку, стала б, мабуть, світовою знаменитістю!
Почувся вигук: "На сцену!" Вона піднялася.
— Ну що ж, до зустрічі! Пішла ковтати свою жменю голок…
Як розповідала Женні, саме з цього і розпочалася історія.
Наступної середи, під час останнього антракту, капельдинер, посміхаючись, знову підійшов до Женні, щоб вручити їй букетик фіалок.
— Стривайте! — вигукнула красуня. — Це знову мій студент?
— Так, Мадемуазель.
— А який він?
— Не знаю, Мадемуазель. Якщо бажаєте, можу запитати у консьєржа.
— Ні, не варто: це не має жодного значення.
Наступного тижня вона не виступала у середу. Та коли прийшла на репетицію в четвер, букетик фіалок, цього разу трішки прив'ялий, знову чекав на неї. На виході вона зупинилася біля консьєржа:
— Скажіть, будь ласка, Бернаре, а фіалки приніс той самий юнак?
— Так, мадемуазель… Уже втретє.
— Як він виглядає, мій студент?
— Хороший юнак, дуже хороший… У нього запалі щоки, печальні очі та маленькі темні вуса. А ще лорнет. Лорнет зі шпагою — це трохи кумедно, та все ж… Хлопчина не на жарт закоханий у Вас. Він щоразу дає мені свій букетик, каже "Для мадемуазель Женні Сорб'є" — і густо червоніє.
— А чому він завжди приходить по середах?
— Невже Ви не знаєте, мадемуазель? У студентів-політехніків середа — вихідний день. Щосереди партер та ложі переповнені ними… І кожен приходить з панянкою.
— А мій також має панянку?
— Так, Мадемуазель, та це його сестра. Вони схожі, як дві краплі води…
— Бідний юнак! Якби в мені було хоч трохи жалю, то я б попросила Вас дозволити йому хоч раз піднятися до мене за куліси, аби він міг особисто вручити мені свої фіалочки.
— А все ж я б не радив Вам цього робити… Ці театральні шанувальники абсолютно безпечні, доки на них не звертають увагу. Вони захоплюються актрисами на відстані — на сцені — і їх це задовольняє. Коли ж до них проявити хоча б малесенький знак уваги, вони стають надзвичайно нав'язливими, і це жахливо… Віддасте їм палець — відкусять руку по лікоть. Смійтеся, мадемуазель, смійтеся, та у мене є досвід. Я вже два десятиліття працюю в цьому театрі. Ох, скільки закоханих панянок бачив я у цій комірчині! Та й одержимих пристрастю юнаків було не менше… І навіть солідного віку пани бували тут… Я завжди приймаю квіти та квитки, але дозволити піднятися за куліси — ні, не бувало такого!
— Ви маєте рацію, Бернаре… Лишімося бездушними, обережними та жорстокими…
— Це не жорстокість, мадемуазель, а всього-на-всього здоровий глузд.
Минали тижні. Щосереди Женні отримувала свій букетик за два су. Багато хто в театрі вже був у курсі справи. Якось одна подруга сказала Женні:
— Я бачила його, твого студента… Він чарівний, виглядає дуже романтичним… Юнак просто створений для того, щоб грати у "З коханням не жартують" та "Свічнику".
— Звідки ти знаєш, що це був саме він?
— Я випадково опинилася біля консьєржа якраз у ту мить, коли він сором'язливо просив: "Передайте це Женні Сорб'є, будь ласка". Це було зворушливо. Було видно, що юнак розумний, дуже боїться здатися смішним, та все ж не можу позбутися хвилювання. На мить я навіть позаздрила, що він приходить не до мене. Я б його розрадила і втішила… Зверни увагу: він ні про що не просить, навіть про зустріч із тобою… Та якби я була на твоєму місці…
— Ти б його прийняла?
— Так, і приділила б йому трохи часу… Це триває вже декілька тижнів. А скоро почнуться театральні канікули. Ти поїдеш, тож, ризику, що він причепиться до тебе, нема…
— Ти маєш рацію, — промовила Женні. — Це дурість — відштовхувати шанувальників, коли вони молоді і їх багато, а потім бігати за ними через тридцять років, коли їх лишиться мало, та й ті будуть лисими.
Того ж вечора, виходячи з театру, Женні звернулася до консьєржа:
— Бернаре, в середу, коли мій студент принесе фіалки, запросіть його, аби він сам їх вручив мені після третьої дії. Я граю в "Мізантропі"… Мені потрібно переодягатися лише один раз. Я піднімуся до своєї гримерки та прийму його. Ні! Краще зачекаю на нього в коридорі, біля сходів… Або, можливо, у фойє…
— Гаразд… Мадемуазель, Ви не боїтеся?
— Чого мені боятися? За десять днів я вирушаю на гастролі, а цей юнак прив'язаний до своєї Політехнічної школи…
— Гаразд, мадемуазель… А все ж, на мою думку….
Наступної середи Женні грала Селімену, як ніколи, пристрасно бажаючи сподобатися незнайомцеві. Виходячи на антракт, вона почувалася дуже зацікавленою, майже знервованою. Вони сиділа біля каміна в очікуванні. Навколо неї шмигали звичні театральні обличчя. Директор розмовляв із Бланш П'єрсон, конкуренткою Женні. Але нікого в чорно-золотій формі не було видно. Схвильована, нетерпляча, вона підбігла до капельдинерів.