— Може, тобі якихось ліків треба?
Вона підступила на крок, і плечі її дивно забіліли проти світла. Одна бретелька нічної сорочки збилась набік.
— О, в мене їх достатньо. В льодівні таблетки, під подушкою таблетки...— Вона змінила тон.— Та ти не хвилюйся, тільки води дай собакам і клади жінку спати. Може, їй холодно буде, то в татовому комоді, у третій шухляді, є старий індіанський плед. А я лиш ляжу — воно все мине.
— Може, тобі незручно на дивані?
— Я завжди тут сплю. Нагорі я, можна сказати, взагалі не ночувала, відколи він ...відійшов.
Я хотів був посміхнутись, але тільки здвигнув плечима. Вона відвернулась — різко, мовби від болю. Батько помер минулого літа.
Я вийшов у ніч. Відчув босими ногами шорсткий і теплий піщаник на ґанку, а потім — пронизливий холод роси. Кущ вовчих ягід повернув до місяця своє розпанахане навпіл обличчя. Здалеку, ліворуч від мене, статечним голосом — чи то з осудом, а чи з тугою — обізвалась сова; ще далі, на шляху, відчайдушно зашипів, перемикаючи швидкість, тягач; обидва звуки донеслися звідти, де вид ніл ас я майже прозора смужка гайка — нашого гайка, що відділяв наші землі від ділянки по той бік дороги,— колись там була менонітова молочна ферма, а тепер розростався виселок. У цьому гайку моя мати впродовж усієї зими лишала на голих пеньках і валунах пригорщі соняшникового насіння для птахів. Вона відчувала, що саме на цей обідок лісу світ, наступаючи на нас, тисне з найбільшою силою.
Собаки вочевидь зраділи мені — на чужих вони звичайно кидались, могли й угризнути,— було кілька таких випадків, а раз навіть нас до суду позивали. Мабуть, мій запах чимось був схожий на материн. А може, вони вчували в мені мого батька. Обидва дорослих пси — крім щеняти коллі, якого мати воліла забрати в Шелкопфів, аніж дати їм з ним "розправитись",— були покручами дворняги і чау-чау, з одного приплоду, і доводились онуками Мітці, котру я дуже добре пам'ятав, бо то була моя собака: язик її з чорними плямками скидавсь на пелюстку братчиків, мідяна шерсть на шиї лисніла й пухнатилась, ніжна, як насіння кульбаби; Мітці мала непропорційно маленькі чутливі вушка і зграбні тонкі задні лапи, що їх одного липневого дня перерізало косаркою позиченого нами трактора — правив ним Шелкопфів син, а я тоді був у коледжі. Після цього випадку (собаку довелось пристрелити) мати купила наш теперішній трактор — старенький, із третіх рук,— навчилася керувати сама і навчила нас із батьком.
Моторошно мовчазні, начеб для них це був верх усіх сподівань, який перевищував можливості мого слуху, собаки товклися мені по ногах. Я поклав долі тарілку з ковбасою, приберігши шматок для цуцика — йому кинув окремо, просто на солому,— вхопив порожню миску, вернувся назад на ґанок, не забувши закрити за собою хвіртку на гачок, і почав помпувати воду, обернувшись, тепер уже сам, в один з голосів сільської ночі. Скреготливе повискування помпи теплої тихої ночі чути далеко, від ферми до ферми. Монотонне ремство сови перекрив жалібний крик дрімлюги. Я відніс гойдли-ву миску до загороди (світло плигало і випл юс кувалось: три собачі носи з розмаху зіткнулися докупи) і, глянувши на місяць, прикинув, що лишилась одна ніч до повні. Постояв ще хвилину просто неба, відчуваючи, як пливе час, і майже з приємністю повернувся в тісні обійми дому.
Вимкнув світло на кухні й пішов у вітальню, де в темряві лежала мати, хоча думка, що Пеггі чекає мене нагорі, тиснула на мозок. Всі предмети довкола, всі мої пам*яткові дарунки, невидимі, застигли, здавалось, у напруженому чеканні, мов ритуальне начиння перед обітним обрядом у храмі. І ще — запах. Але не дитинства — пилюки. Я сів у бабусину гойдал-.ку, що різко хитнулась назад під моєю вагою, немов це сама бабуся зіскочила, поступаючись мені місцем. Запала —піна.
— А хлопчик ніби розумненький,— озвалася мати.
— По-моєму, так і є.
— Дивно,— провадила вона,— бо по його матері цього не скажеш.
Цей удар, нанесений в темряві, упав мені на обличчя, як подушка, задушливим згустком тепла. Я відчув себе так само, як у хвилину, коли, кілька років тому, в цій же кімнаті, зрікся Джоан. Все ж я віддав належне — не міг не віддати — материній проникливості. На гідну відповідь я так і не здобувся.
— Невже?
— Ти мене дивуєш,— вела далі мати. Голос звучав глухо, бо лежала вона горілиць.
— Чим?
— Тим, що тобі для відчуття певності себе потрібна обмежена жінка.
— Ти ж її не знаєш. ї не хочеш знати.
— Я знаю те, чого б воліла не знати. Я дивлюся на свого сина і бачу дорослого чоловіка, якого рідний батько не впізнав би.
— А ти за батька не розписуйся. І послухай, що я тобі скажу.— Мій голос зірвався на шепіт, на шипіння; я встав, і гойдалка, звільнившись, ударила мене по ногах: — Ти вже раз отруїла мені сімейне життя, і вдруге я прошу не втручатися. І прошу шанувати мою дружину. Вона зовсім не мусила сюди приїжджати. Вона боялася цього. Але ти просила, щоб ми приїхали. Так от, ми приїхали.
Вона засміялась,— я вже й забув цей коротенький смішок, котрий вона втягувала в себе разом із повітрям, реагуючи так на якусь несподіванку.
— Я хотіла сказати, що розумом хлопчик, мабуть, вдався у батька. Тільки й того.
— Не знаю. Я його батька лиш раз бачив. Мати зітхнула.
— Не сердься на мене, Джо. Просто я стара баба, якій уже давним-давно нема з ким і словом перемовитись, хіба що з собаками. Думала, хоч із сином побалакаю, та, видно, забагато хотіла.
Ця тактика самозвинувачення, хоч яка знайома, і досі діяла невідпорно; у тій каламутній суміші пафосу й блазнювання гнів мій якось розчинився, і я, боячись, що перейду на її бік, вирішив поставити крапку.
— Мені пора. На добраніч.
— Спи міцно, Джо.
— Приємних снів, як казав дідусь.
— Приємних снів.
Я вийшов з вітальні, де місяць почав уже порпатись тихо, мов злодій, підбираючи дешеві блискітки і срібні скалки, і навпомацки вибрався нагору по крутих і холодних сходах. Річард у сні дихав легко і рівно. Я провів пальцями по його голові. Як вернемось до Нью-Йорка, обов'язково поведу його стригтися. Темрява в нашій спальні справила на мене враження чіткої видимості навиворіт: здавалось, мене, практично сліпого, дуже добре видно крізь голубі шибки двох вікон, що виходили на залитий місячним світлом луг. У наріжному вікні, спотворений дефектом скла, завис, мов блискуча цятка у товщі морської води, червоний вогник телевізійної вежі, що її, скріпивши павутиною тросів, звели недавно біля автостради. Під ледь відчутним тиском далекого світла кімната поволі розпадалась на свої складові частини: вікна, камін, комод, дзеркало, ліжко. Стояки ліжка малювались пласкими силуетами з округлими голівками-ананасиками, що поступово надимались, набираючи третього виміру, однак саме ліжко губилось у пітьмі: невичерпна прірва, оксамитне озеро між блідих прямокутників широких підвіконь. Я намацав стільця і роздягнувся.