— Справді? Ти ніби трохи задихаєшся, але все решта...
— В мене бувають, як це називають лікарі,— "напади". Останній раз воно сталось, як я була на далекому лані з собаками, і, певне, вони й притягли мене додому,— пам'ятаю ли-ше,як повзла по сходах на всіх чотирьох і ковтала таблетки, які тільки вдалося знайти — по одній з кожної коробки. А прийшла до тями о тій самій порі аж наступного дня, коли Флоссі вже наполовину раму вікна прогризла — там, над полицями. Вони й досі заглядають туди — чи Джордж не повернувся.
— Треба було мене викликати.
— Зі шлюбної подорожі? Річ не в тім, Джо. У нас із твоїм батьком були розходження, та в одному ми сходились — обоє хотіли померти якомога дешевше. Тепер з цим не так легко, ти ж знаєш. Оті лікарі своїм причандаллям будуть доти тебе на ногах тримати, доки геть твій рахунок у банку не вичистять.
— Не можна все зводити до грошей.
— А до чого, по-твоєму? До сексу?
Я почервонів. Вона, передихнувши, змилосердилась і повела далі:
— Тепер скажи мені чесно. Я тобі — тягарем?
— Ні. Гроші, які я тобі посилаю,— це ще найменший мій клопіт.
— Що ж, нехай так. Але батькової пенсії, можна сказати, вистачає, так що я цілком можу обійтися без них. Я б не хотіла, щоб ти мене зненавидів за тих кілька доларів; ми не повинні дійти до такого.
— До такого не дійде. У мене все гаразд — з грішми, і з сексом, і з чим завгодно.
— А... можна мені спитати, скільки тобі коштувало розлучення?
— Ну,— все разом, з літаками й адвокатами — тисячі чотири, не менше.
— Я й думала, що не менше. А Джоан?..
— Була дуже скромна і поміркована,— як завжди. Коли б вона років через два вийшла заміж, я б узагалі не відчував скрути.
— З трьома малими дітьми це дуже непевне "коли —б". У Джоан нема тої хватки, що в твоєї нової дружини.
Жаль — чи нетерпіння,— я вже втратив здатність їх розрізняти — здушив мені голос:
— А от це, мамо, від мене не залежить.
Мати вдоволено відкинулась на спинку крісла, яке завжди будило в мені ніякові почуття. Крісло було плетене з дроту — садове крісло, що його злидні запросили у дім і пофарбували на синьо.
— Скажи мені ось що — тільки відверто, без церемоній: ти хочеш, щоб я продала?
— Що? Ферму?
— Не всю. Кілька ділянок.
— Звичайно, ні.
— Чому ні?
Та тому, по суті, що вона сама цього не хоче.
— Тому, що в цьому нема потреби.
— Тоді дай мені обіцянку,— добре? — що скажеш, коли виникне потреба.
— Краще, як ти сама здогадаєшся.
_ Ні, не краще. Я вже не така здогадлива, як була.
Виходить, для неї важлива ця позірна угода.
— Гаразд. Обіцяю.
Пеггі заворушилась: довгі її ноги випростались — видно, затерпли, і одна збила набік черевичок, що досі стояв рівно, а рука несвідомо обсмикнула загорнений край спідниці.
— Твоїй судженій,— сказала мати,— шия заклякне. Очі в Пеггі були відкриті, і вона почула ці слова. Кліпнула
здивовано, не розуміючи, де це вона опинилася. У цім своїм запамороченні вона здавалась мені втіленням беззахисної покори. Я підвівся, повернувшись спиною до матері, і подав Пеггі руку. Розморена сном, вона намагалася збагнути, що означає ця тверда, вимоглива і водночас благально простягнена рука, тоді глянула мені в обличчя і, мабуть, вичитала там, що це — рука допомоги в критичну хвилину, бо зробила над собою зусилля, щоб подолати сонливість.
— Ходім, пані,— сказав я.— Вкладемо вас до ліжечка.
— Треба ж так,— сказала вона, і взяла мою руку, й потяглася за нею, і встала. Босоніж вона здавалась такою маленькою поруч мене; Тільки от руки в неї великуваті, червонясті на суглобах і пучках пальців, і завжди зринають у моїй уяві як два рівні овали. По-моєму, що мене й привабило в ній, що найперше впало в око при першій нашій зустрічі на отій вечірці — це те, як вона стояла, скована і дуже серйозна, опустивши руки, що, торкаючись пальцями стегон, висіли, наче знаряддя без ужитку,— і ці бездіяльні випростані руки, це небажання прикритись хоча б сигаретою в пальцях чи якимсь застережливим жестом говорили про її доступність.
— Добраніч, місіс Робінсон,— сказала вона.— Вибачте, що я так розімліла по-дурному.
— Це, гадаю, якраз було наймудріше,— озвалася мати.— Добраніч, Пеггі. В комоді є ще один плед, коли змерзнеш.
Мені вона не сказала "добраніч", мовби само собою розумілося, що я повернусь.
У нашій кімнаті — колишній спальні моїх батьків, де на стіні висіла моя дитяча фотографія — Пеггі спитала:
— Про що ви говорили?
На фотографії губи в мене були розтулені, підборіддя випнулось, ніс рівний, плескатий і густо пересипаний ластовинням. А очі — мене геть полонили ті дитячі очі, такі непорочно чисті, такі безмежно прозірливі й добрі. Цей погляд наче вінчав нас навіки. Під фото стояла тумбочка, на ній — лампа під абажуром з гофрованого пластику, що де-не-де розплавився від дотику до нагрітого ,скла, райдужно-синя серветка й залізна попільничка у формі слона. В закритій шухляді я подумки бачив перев'язані пачки листів, любительські знімки, шкільні табелі й старанно поскладай і корінці чекових книжок. На найнижчій полиці спочивала всіма забута, важка, наче скриня, фамільна біблія у зморщеній шкіряній палітурці із золотом по краях — спадщина прадіда. Колись на сторінці, де вказують родовід, я записав і своє ім'я.
— Про ферму,— відповів я на запитання Пеггі.
— А що саме?
— Продавати її чи ні.
— І що ви вирішили?
— А що тут вирішувати? Вона не хоче.
— А ти хочеш?
— Не дуже.
— Чому?
— Не знаю. Якби-то я знав, чому. В мене від неї алергія. Сінна лихоманка.
— Я думала, ти скажеш — "відраза".
— Отак мій батько завжди говорив.
Знизу від сходів мене гукнула мати — з тією ноткою покірливості, що в її устах звучала пронизливіше, ніж крик. Я знов надягнув сорочку, яку встиг був скинути, і спустився донизу.
— Ще ж собаки,— сказала вона.— Ти б не міг віднести їм рештки ковбаси і миску води підсунути? Я так не люблю просити ласки, але піти самій, то вони подумають — я їх гуляти виведу, а я, правду кажучи, чую, що вже й так забагато собі дозволила.
_ Тобі погано?
_ Недобре, як сказав би наш тато.
Я глянув на неї стривожено: мати стояла у вітальні, тут-таки за кухонним порогом, наче в порожній коробці. В кухні світилась єдина тьмава лампочка над плитою, і чоло її відсвічувало металево, як шкіра у дідуся в останні його дні перед смертю. Густі її коси, де сивина разом з рідкими вже чорними пасмами спліталась у прикру для ока суміш кольорів, спадали на плечі безживним цупким оберемком. З розпущеним волоссям вона завжди здавалась мені схожою на відьму — ще з тих пір, коли я дитиною спостерігав, як вона розчісувалась у дворі нашого олінджерського будинку — щоб пташки могли вити собі гнізда з повичісуваних волосин; коли те саме повторювалось у батьківській спальні, я бачив, як з-під її волосся вискакують сині іскорки.