Питання постало перед Пеггі чітко і ясно, і вона намагалась передати цю ясність словами.
— Що ви помогли здобути йому? Він дав вам Джо і ферму, а ви йому що?
Тон у неї був ввічливий, та в очах, над якими ще не стерлись зелені тіні, наведені ранком у місті, засіла зловісна втома.
Серце у мене гупало; пальці, що обіймали холодну ніжку келиха, пашіли і наче спухли. Мати мовчала: ця хвилина мовчання, коли душа її сахалась назад, втікала з очей і з вуст і пірнала у морок, де, якби не її добра воля, мене б поховали іще ненародженим, була страшною, як завжди.
— Що? — озвалась вона нарешті, широко розвівши руками: — Свободу!
У цій відповіді-виклику, відповіді-виправданні її подружнього життя враз у всій своїй гостроті ожив її вроджений розум, і я зі страхом побачив, що Пеггі зніяковіла. Побачив її вперте підборіддя й відчув — їй не підходять, як сукня з чужого плеча, ті рамки припущень і допусків, в які слово "свобода", що ним мати назвала болісні батькові метання, вписувалось просто-таки чудово. А мати в своєму міфотво-ренні була схожа на математика, що, взявши певні, суворо обмежені припущення за аксіому, ухитряється так підігнати й перекрутити факти, знайти такі парадоксальні зв'язки, які сторонньому спостерігачеві, не обмеженому їх своєрідною логікою, видаються нудним і довільним набором випадковостей. А з несторонніх спостерігачів — після батькової смерті і нашого з Джоан розлучення — лишився тільки я. Я та закохані в неї собаки.
— Хіба можна дати щось таке, як свобода? — різко спитала Пеггі.
її явно розізлило намагання матері, якій так і не вдалось підкорити собі мого батька, видати цю невдачу за "подарунок" з її боку; це зачіпало за живе переконання самої Пеггі — переконання, на якому грунтувалася її власна міфологія: що жінка віддає чоловікові себе, а чоловік натомість дає жінці мету життя.
Мати ж витлумачила її запитання в дусі зове! ; ..ці/і релігії.
— Я думаю,— сказала вона,— що насправді свободу дає тільки бог. Але й людина може дати свободу — тим, що не посягає на неї; по суті, це одне і те ж.
І, як струмок, що, спіткнувшись об камінь, спокійно про-дзюркоче мимо, розповідь її потекла далі, а спогади про купівлю ферми перекинулися вже й на саму ферму: якою вона була, коли її відкупили — запущена і знищена ерозією; якою була раніше, за маминої молодості, коли велике поле на горбі вкривав цілий океан ячменю, а на малому, рівнішому, рядочками шикувались помідори, коли клин по той бік луки заростав золотисто-зеленою кукурудзою, а далекий лан — сріблисто-зеленою люцерною, коли по той бік піщаного гребеня тягнувся город, засаджений картоплею, цибулею, капустою та горохом на тичках, а по цей бік — сад, де нижнє обважніле гілля спирал ос ь-еуціль на підсошки, мов на милиці, і навіть в лісах всього було рясно — і ягід, і горіхів, і хмизу; якою ця ферма стала тепер, коли земля спочиває і пора косити зарослі поля. Отак, нарешті, балачка дійшла до суті: я для того й приїхав, щоб сісти на трактор, бо вона вже не здужає. А якщо не покосити — її оштрафують. Ми з матір'ю узгоджували цей мій візит в обережній розмові по телефону, в яку, покриваючи плетиво голосів з цілого штату Нью-Джерсі, раз по раз вторгались гудки часового реле, аж поки, нарешті, кожен збагнув, чого хоче другий: я мав покосити угіддя, а вона — ближче познайомитися з Пеггі, краще пізнати її і, якщо зможе — полюбити.
Пеггі спала. Я й незчувся за материними балачками, як хтось викрав мою стегнисту, мою важкооку дружину. Вона лежала без тями у вибляклих обіймах темно-червоного крісла з підголовником — старого нашого крісла, що колись було улюбленою трибуною мого дідуся. Жовті гостроносі черевички на високих підборах лежали поруч, мов поспадали самі від різкого, раптового поштовху. Стопи її з довгими пальцями, сховані в попелястий серпанок нейлонових панчіх, спочивали на підлозі, схилившись набік, під стать довгим ногам, що уперлись коліньми в бильце крісла. З-під загорнутої спідниці виглядав темною кривою смугою край панчохи. Всіяні пушком і веснянками руки лежали навхрест на колінах, виставивши до світла ослаблу долоню і вкритий голубими прожилками зап'ясток; занурене в тінь обличчя тулилось до червоної обшивки, а довге волосся, подолавши осаду шпильок, огорнуло незрушними хвилями білу шию і піддатливий вигин спини. Крісло було переповнене нею, і я з гордістю дивився на матір, наче вона розказувала мені про ферму, а я мовчки демонстрував перед нею свою власну, відвойовану в світу обла-ду. Та материн погляд, ковзнувши по довгій жіночій постаті, що скулилась вві сні довірливо, як дитина, повернувся до мене ображений. Не даючи їй прохопитись якимсь принизливим для нас обох словом, я нетерпляче спитав:
— А чого б нам не найняти когось? Чому ми повинні скосити усе самі?
— Це наша ферма.
— Це твоя ферма.
— Ще трохи, і буде твоя.
— Не кажи так.
— Це факт. Приємний. А про поле для гольфу — це ти всерйоз?
— Звичайно, ні. На догляд за ним треба не одну тисячу доларів, та й хто тим займатися буде? Я живу в Нью-Йорку.
— Я собі думала, що ти б міг розпродати мале поле на горбі по пів-акра — якось мій дух з цим би вже змирився,— і за ці гроші підтримувати решту. Нема тижня, щоб хтось не прийшов, просячи якийсь клапоть продати. Злітаються, стерв'ятники.
— І за скільки просять?
— В тому-то й річ, що за безцінь. Двісті за акр. Думають, певне, що я вже геть з глузду з'їхала. Один єврей з Філадельфії давав за все двадцять п'ять тисяч з тим, що мені лишає будинок і сад,— це ще була найпристойніша пропозиція. Я б у нього і всі сорок виторгувала.
— Ти ж заплатила чотири. Вона стенула плечима.
— Це було двадцять років тому. Тепер людей побільшало, грошей теж. Це вже не та округа, що була за твого дитинства. Гроші, вони вертаються. Он візьми Шелкопфа. В нього тепер онук знайшовся, то він не проти в нас луг відкупити.
— Весь?
_ Аякже. Ще й, хитрюга, знаєш, яку думку підкинув?
Мовляв, тобі лиш на користь вийде, як я виручу трохи грошей і зможу обійтися без синової підтримки.
— Ти про мою користь не думай.
— А!..— махнула вона рукою, як колись її батько — жест, що в дитинстві приводив мені на думку загадковий рядок з "Рубайята" про перст невгомонний, який, начертавши, посувається далі.— Не будь такий гарячий. У тебе тепер дві дружини на шиї, а мені тільки на лікарів, мабуть, сила грошей піде. Доктор Грааф каже негайно в лікарню лягати.