дима оку за зовнішньою стриманістю і впертою сором'язливістю, що їх — знову ж таки зовсім несподівано — перекривала, протинала наскрізь сліпуча, ідеально симетрична посмішка, фотографія була з секретом. Джоан тоді вже була при надії. Через сім місяців народилася наша старша дочка, Енн. Ця підспудна деталь упліталася в інший, дорогий моїй пам'яті спогад, що стояв за фотознімком: Джоан, яка так неохоче натягує жовту сукню, і подорож до центра Олтона серед полудневої задухи та спеки,— все це таке невід'ємне від напруженої атмосфери у перші наші наїзди додому, коли пилюка рожевою млою здіймалась за кожною машиною, коли батько після своєї щоденної війни з учнями приходив додому з морозивом, а мої хлоп'ячі вияви любові зависали між матір'ю і дружиною, котрі, всупереч усім сподіванням, не зійшлися характерами. Не дивно, при їхніх стосунках, що фотознімок виявився зовсім не таким, як хотілося матері. "Мені хотілося,— сказала вона Джоан через багато років,— мати біля себе твою усмішку".
На тому місці над диваном, не вміщаючись у зрадливий, бо не вицвілий, прямокутник шпалер, висів ідилічний пейзажик, зменшена репродукція олійної кратини, що колись у дитинстві прикрашала мою кімнату, ще коли ми жили в дідуся з бабусею в їхньому міському будинку. Найперше, що я зробив — і хотів, щоб мати побачила, щоб сприйняла як докір,— це підійшов до репродукції й узявся її розглядати. П'ятикутний причілок комори навскіс перетинала темно-червона тінь, невідомо від чого, а поруч в густу, неприродно зелену траву вросло безлисте дерево невизначеної породи. А за ними — я зразу впізнав його, тільки-но придивився — небо надзвичайної краси, все у поперечних пастельних смужках, що бачилось моїй дитячій уяві як казкова земля пастельних олівців, по якій я ходив догори ногами. Між двома кольоровими борозенками неба завис крихітний чорний косинчик летючої птахи, і мені здавалось, що коли просунути пальці крізь скло, можна її висмикнути звідти, як морквину за гичку. Ця химерна картина — вікно у якийсь нереальний сільський
11 8—із<
321
світ — мала, відколи ми переїхали на ферму, своє місце — в горішній кімнаті відразу біля сходів, де колись спав я, а потім, після мого від'їзду з дому, батько. Піднімаючись сходами разом із Річардом, я боязко чекав, що зараз застану там батька, побачу, як він спить при світлі з розгорненим на грудях журналом у глянсованій обкладинці, що от-от сповзе, в окулярах, за якими видніють заплющені повіки. Але натомість, вкладаючи Річарда в порожнє ліжко, побачив, що мати не сховала фотографії Джоан, лише поміняла місцями з пейзажиком. Джоан тепер висіла у мене на стіні.
— Хто це, така гарненька дівчина? — зацікавився Річард.
Я вже хотів був пояснювати, та раптом мій голос наштовхнувся на якусь непоборну перешкоду — неначебто факт, що дівчина, котру тепер заступила його мати, йому незнайома, був особливою цінністю і я конче мусив цю цінність оберегти. Я притягнув його велику, кошлату, давно стрижену під їжачка голову до грудей, аби він не бачив мого обличчя, і, коли він все ж таки побачив, невпевнено відповів:
— Цей дім занадто наповнений мною.
А ще до того, як я вклав Річарда спати, ми вечеряли і розмовляли. Мати, не певна, перехопимо ми щось по дорозі чи ні, приготувала легку вечерю по-пенсільванськи, як у нас заведено: свиняча ковбаса, капуста з перцем (пам'ятаючи мою давно забуту пристрасть, вона приберегла для мене лагоминку — холодний з виду, але пекучий на смак капустяний качан), яблучне пюре, пиріг-суфле і кава без кофеїну, що не шкодила їй на серце. Пеггі з Річардом, по-моєму, ошелешив цей стіл, закладений паруючими стравами всіх відтінків брунату. І я не бачив, щоб хлопець у тому віці, коли пирога-суфле скільки не їси — не наїсися, чемно б відмовивсь від другої порції. Мати запропонувала йому кави, та Пеггі заявила, що кави він ніколи не п'є.
— Так уже й ніколи?
— Минулого літа,— уточнив Річард,— як я ходив з татом в Адірондакські гори, ми пили каву, бо згущене молоко було таке, що до рота не візьмеш.
_ Так, і приїхав ти звідти хворий,— нагадала Пеггі.
_ Вона без кофеїну,— сказала мати і налила йому пів-
чашки.
Ця процедура, звично пов'язана з нашим старим, знайомим до найменшої дрібнички обіднім столом, настроїла її на розмову; ми завжди любили розмовляти, коли цілою сім'єю сідали за стіл.
— А я почала пити каву,— сказала вона,— чи не з трьох років. Сиджу, пам'ятаю, на високому стільці — якраз отут, де ти, Пеггі,— а переді мною на таці — велика чашка з чимось чорним. Не знаю, що собі моя мама думала — правда, у ті часи про правильне харчування і не чули, а тато мій молока взагалі не визнавав. Пив тільки каву — разів із десять на день аж до самої смерті,— чорну-пречорну і таку гарячу, як не знаю що. Тільки-но з плити, а він пив і дуже цим пишався. От якими речами колись люди пишалися, Річарде.
Річард обняв пальцями чашку і, мовби цей дотик зріднив його з матір'ю, випалив:
— Місіс Робінсон, розкажіть краще про ферму.
— А що б ти хотів почути? Я певна, що Джо...— вона за-тнулася на мить, гадаючи, як би мене назвати, і хоч "Джо" звучало не дуже доречно в розмові з моїм пасербом, однак на щось краще вона — як і я — не спромоглася: — ...вже й так розповів тобі більше, ніж потрібно.— Вона зиркнула на мене й додала: — А може, й ні. Він, мабуть, не любить говорити про ферму. Йому ферма завше була тягарем.
— Ваш батько,— сказав Річард,— що ото пив таку гарячу каву,— він що, продав її, чи як? Щось воно все мені докупи не в'яжеться.
Мати згорнула руки на столі й подалася вперед — звичний для неї порух, що зовні скидався на вияв уваги до співрозмовника, а насправді полегшував їй дихання.
— Для мого батька,— сказала вона,— як і для мого сина, ферма була тягарем. Колись, ще за життя свойого батька, він так тяжко на ній напрацювався, що коли йому було стільки років...— Вона пильно глянула на мене, знов гадаючи, як би мене назвати: — ...скільки моєму синові тепер, він її продав і перебрався з нами до міста, де він... — мати кивнула на мене,— ...і виріс.
— А чим тоді ваш батько заробляв на життя? — спитав Річард.