Пеггі сказала:
— Я гадаю, їй треба мати коло себе досвідчену медсестру.
— Може б, Джоан згодилась на цю роль. Щоб підробити. Тоді б я платив їй замість аліментів.
— Це, по-твоєму, дотепно?
— А ти уявляєш, скільки коштує досвідчена медсестра?
— Багато менше, ніж я — ти це хочеш сказати?
— Багато-пребагато менше. І все одно чимало. Річард запропонував:
— Ми б могли їй дзвонити щовечора, в один і той самий час — довідуватись, як у неї справи.
— Або взагалі встановити приватний телезв'язок: повернув ручку — і видно, >як вона тут.
— Я десь читав, таке вже практикується в родильних палатах.
— Прошу пробачення. Знову відстав від життя.
— Чого ти до Річарда чіпляєшся? — озвалася Пеггі.— Свої настрої можеш зганяти на мені, а на ньому нічого.
— Он як? А я думав — ми всі одне законне ціле. Ти, я, Річард, Маккейб і ще з чотири десятки інших добродіїв без особливих прикмет.
Вона потяглася через стіл, щоб дати мені ляпаса; я піймав її руку на півдорозі й викрутив так, що їй знов довелося сісти. Однак вся ця сцена, що розігралась перед широко відкритими очима Річарда, вийшла на користь не мені, а їй. Лиш на мить зумівши відірватися від неї, вирватися на поверхню, я знову відчув, як мене підмиває, затягує, затоплює її владна, сліпа і сліпуча порожнеча.
Вклавши зболену руку в ліву долоню, вона проказала, карбуючи кожне слово:
— Я хочу, Джо, щоб ти собі добре затямив одне. Не смій мені більше колоти очі своєю Джоан. Ти вибрав сам. Я тебе не силувала, я старалась вести гру чесно, а вибрав ти сам. Маєш мені щось по суті сказати — кажи, але не смій дрочити мене, як отого цуцика. Нічого мене носом в діру тицяти. Треба буде мені поступитися чимсь, щоб за твоєю мамою був належний нагляд — я, звичайно, поступлюся, але я — не Джоан, і всім це було ясно з самого початку, і каятися з цього приводу я не збираюся.
Я хотів вибачитись, бо зрозумів, що вона цілком випадково вторглася в моє короткочасне видіння, стала між мною і фермою — вже моєю фермою, якою вона буде восени, з теплом її листу, розлогістю полів і безмежністю доброти у кожній галузочці. І сказав:
— Не говори дурниць. Ти молодчина.
Однак у тому, що сама вона не вписалась у це видіння, була, я відчував, і її вина, якась черства неподатливість, що щеміла в мені образою, аж поки, по годині мертвої мовчанки, рівно о другій тридцять, не прийшов лікар, розносячи запах антисептичного мила і квашеної капусти.
Коли він пішов, ми піднялися нагору. Пеггі з Річардом спинилися віддалік, а я рушив прямо до ліжка. Минула третя, і я уявляв собі, як на автостраді густішає недільний потік машин. Мати напівлежала, сиве її волосся темніло на тлі білої подушки. Вона ще більше схудла; шкіра на обличчі здавалась паперовою, як буває зі сну, а на ледь викривлених губах малювалося щось, схоже на вдоволення.
— Що він вам сказав?
— Що тобі, мабуть, варто лягти в лікарню.
— Надовго?
— Поки не зменшиться імовірність повторення таких приступів.
— А для чого її зменшувати? Чого він не дає мені померти тут, на моїй батьківщині? Тут померли мої батьки, мій чоловік, і я теж хочу померти тут. Це все, чого я прошу в них, у тих лікарів-стерв'ятників. Нікуди я звідси не піду.
— Йдеться не про смерть твою, мамо. Йдеться про твою вигоду і здоров'я.
— Ти добре знаєш, про що йдеться.— Вона подивилась мені просто в вічі; погляд був чистий і ясний. І не прохав нічого, крім одного-єдиного — правди. Та я відчував, що в свої тридцять п'ять ще не доріс до цієї стихії. І, чи то зглянувшись наді мною, а чи впадаючи в стару свою звичку, вона почала блазнювати, витійствуючи: — Душа в мені на волю проситься. Аж чути, як смикає.
Я підхопив їй у тон.
— Бач,— сказав я,— ти тільки про себе думаєш. А ти подумай про мене — що про мене люди скажуть. Судячи з того, як доктор потис мені руку, він, здається, не надто високої думки про мене, як про сина.
— Ну,— відповіла вона,— про Хофстеттерів тут ніколи не були високої думки, то що ж тепер на сусідів оглядатися? Диваки і недолюдки — ось за кого нас мали. Батька твого тут любили, бо він нетутешній, перед таким і погонорувати можна, але ми з тобою — нам уже ніщо не поможе, Джо.
— Якщо тобі йде про гроші, то хай це для тебе ролі не грає.
З моїх слів вона могла зрозуміти, що все буде так, як вона захоче, і я навіть вдячний їй за те, що вона сама наполягає на тому, чого я запропонувати не зважуся.
Вона нетерпляче ворухнула рукою.
— Коли таке було, щоб гроші ролі не грали? Завжди грали і грають. Правда, Пеггі?
Пеггі підступила на крок.
— Може, ви хочете, щоб ми залишились?
— Ні, Пеггі, дякую. Я хочу, щоб ви поїхали. Хочу, щоб усі ви вернулися в Нью-Йорк, на свою батьківщину. Ви зробили все, що вам належало зробити — всі троє,— справили старій велику радість, і не ваша вина, що серцю її не під силу вмістити стільки радості.
— Але ж не кидати вас тут саму, безпомічну, в ліжку.
— Хто сказав, що я безпомічна? Треба буде — встану. Шелкопфи весь час позирають, чи в мене з комина дим іде, а не буде диму — навідаються. Та й собаки гавкатимуть. Кажуть же люди: "Як собі постелив, так і виспишся".— Вона поплескала рукою по ковдрі.— Не знаю, як хто, але я собі стелила сама.— В її коротенькому смішку забриніло марнославство — властиве їй, певно, ще замолоду, коли я її не знав, і вигартуване роками у гординю.
Мати глянула на Річарда.
— Приїдеш іще, Річарде?
Той, не всміхаючись, кивнув — тільки карі очі блищали, зачаровано-розгублені.
— Наступного разу,— пообіцяла вона,— я не пхатимусь у ваші з мамою справи. Старій бабі такі капості не до лиця.
— Ми побудемо до смерку,— вихопився я раптом, мало не крикнув, чуючи, як напнулися нерви і тягнуть, тягнуть мене геть звідси, до міста, геть від цієї хвороби, від цієї засмоктуючої, як вир, покірності.
Материна рука, вугласта, короткопала і спрацьована — чоловіча рука,— відмахнулась від моїх слів безапеляційним жестом.
— Дай собі спокій з тим косінням, Джо,— сказала мати.— Семмі на днях докінчить. Ти й так чимало зробив.— Вона повернула голову до Пеггі: — Добрий він хлопець, того й мене завше спокуса брала йому роботу накинути.
— Добрий він хлопець,— повторила Пеггі, радісно посміхнувшись до мене — як тоді, у сні, чи як тоді, коли ми вперше побачились,— на тій вечірці в чужій квартирі, де величезні абстракціоністські полотна на стінах були наче вікна, за якими в огні гине світ. Я почував себе там, як приблуда — неприкаяний і безпорадний; здавалось, ціле моє життя заблукало кудись не туди. Пеггі стояла, розмовляючи з Джоан; коли я підійшов, обидві жінки — Джоан в голубому, Пеггі в пшенично-жовтому — повернулись до мене, і коли Джоан сказала: Це мій чоловік, вона не по-жіночому різко простягла мені руку і сяйнула на диво широкою посмішкою, наче б не вірячи.-