— Треба вивести собак,— сказала вона.
А ті дзявкали несамовито; можливо, ми з матір'ю бачились їм, як одне незнайоме страховисько, що дивовижним чином єднало в собі рідні їм запахи і форми. Поки ми поволі обходили машину, щеня перекинуло миску для води, а один із дорослих псів, підстрибуючи раз по раз, гріб пазурами дротяну сітку.
В будинку нікого не було. Посуд, якого ми в поспіху не зібрали після сніданку, мок у сталевої барви воді, звідки вже вивітрились мильні бульбашки. Нечутний електричний годинник, лискучі мої дарунки з далеких міст, глибокодумні фотографії спокійно продовжували свою розмову, мовби нічого й не сталося. Для них ми були з'явиськами з чужого світу, який ніколи не стикався з їхнім.
— Пеггі! Пеггі! Річарде! Тихо. Мати сказала:
— Пусти, Джо. Піду нагору, приляжу. Дякую тобі, що до церкви відвіз.
— А ти дійдеш сама?
— Як упаду — почуєш.
На цьому — бо до цього спонукував нас старомодний етикет наших взаємин і страх торкнутись одне одного — й порішили. Мати рушила сходами нагору, сяк-так притримуючи рукою капелюшок, а я чекав унизу, наслухаючи човгання її кроків навскіс через кімнату.
— Ну, як? — крикнув я.
У відповідь долинуло щось наче: "Краще нікуди".
— Піду пошукаю Пеггі!
Щоб тільки вона не сприйняла це як втечу. Я ж бо думав про порятунок. А те, що самому мені її не врятувати, стало раптом ясно, як ніколи. Я біг через подвір'я, і мені зводило живіт од відчуття, знайомого ще з дитинства — відчуття власної нікчемності і вини, начебто світ — це яскравий святковий парад, на який я чомусь не попав: я чую невиразне його відлуння, біжачи крізь сутінь олінджерських вуличок,— чую, а втрапити на нього не можу.
Я не знав, куди кинутись. Довкола стіною росли бур'яни; скрізь панувала зловісна бездіяльність недільного дня. Ферма уже не скидалась на райський куточок віддалік від шумних доріг — тепер це була пуща за дванадцять хвилин їзди від Олтона, ніким не стережене пустище, що принаджувало волоцюг, порожнеча, яка всмоктувала, стягувала до себе збоченців і ґвалтівників. І бачився мені мій син — бо саме так позначила Річарда скорописна рука паніки — жалюгідний свідок гвалту, що дивиться на все це безпорадними, палаючими очима,— його я уявляв собі далеко краще і жалів далеко більше, ніж його матір, а мою дружину — справжню жертву, голу і знівечену. Я помчав до поштової скриньки, озирнув дорогу, що двома викрутами збігала на пагорб до скриньки Шелкопфа. Порожньо. Лише рожева курява — слід від машини. Я повернувся, готовий бігти в протилежному напрямку, до нашого великого поля, коли це чийсь голос гукнув мене:
— Джо!
З-за стайні вигулькнув Річард, схований досі крутим повором дороги. Він був у нових окулярах, і обличчя його — без очей, з дрібним саркастичним ротиком — здавалось блідим і неприкаяним, трохи ніби богемним. Він обернувся і крикнув просто в повітря:
— Це вони!
— Де мама?
— В ожині.
Поспішаючи разом зі мною до руїн тютюнової повітки, він сказав:
— їхала якась машина, повна людей, то ми з мамою в кущах присіли.
Спохмурніле небо де-не-де починало прояснюватись, і в нас під ногами заплигали куці безбарвні тіні.
Пеггі світила голими плечима, стоячи по пояс в ожині, і спокійнісінько рвала ягоди, вибираючи найбільші, найстиг-гліші біля самої стіни з подзьобаною сонцем штукатуркою. Зовсім як самочка, подумав я, моєї породи, що мирно пасеться собі в чагарнику. Образ коханого тіла в нещадних обіймах колючок аж ніяк не знітився від того, що, як виявилось, скупий ліфчик бікіні прикривав лише верхню його половину, а нижня була затягнена у димчасто-голубі штани; навпаки, у цьому костюмі жінки-кентавра вона — моя городяночка, моя любителька театральних фойє, ліфтів і ескалаторів — здавалася більш природною, справді готовою присвятити себе фермі.
— Я таку дурницю впорола,— сказала вона.— їхала машина з якимись підозрілими типами, то я раз — і в кущі, а це, здається, отой отруйний сумах.
— Листки такі блискучі, по троє в пучку? Вона приглянулась.
— О боже,— справді. Тепер мені всі груди обсипле.
— Помиєшся жовтим милом. Але й без того треба бігти додому. В матері, здається, приступ.
— Та ти що! Сильний?
— Важко сказати. Може, тобі буде видніше. Річард спитав:
— А ви не дзвонили в поліцію, щоб "швидка" приїхала?
— Якби я знав, куди дзвонити. Уявлення не маю, як тут "швидку" викликають.
— Не робіть паніки,— сказала Пеггі. Хоч лице її, здрібніле на тлі розпатланого волосся, виказувало страх, мало що менший від нашого. Вона обережно вибралась із заростей, високо тримаючи руку з друшляком, до половини повним ягід. Річард вихопився наперед і побіг; я знав, що він зараз відчуває. Десь там ішов святковий парад, на який він боявся не встигнути і так само боявся потрапити. Пеггі крокувала поруч зі мною і, не збавляючи ходи, дозволила себе попестити, коли, опинившись за стайнею, що ховала нас від зірких очей /ому, я торкнувся вологої шиї і провів пальцями по хребту до самого низу. Для мене ця довгаста жива лінія була обрисом печалі — як у тих новітніх полотнах, автори яких, вернувшись із царини абстракцій назад до природи, малюють небо неправдоподібно, по-земному червоним, та в наших очах це все-таки — небо.
Пеггі піднялася нагору, до матері, побула там трохи, а повернувшись, сказала, що та лежить в ліжку, підупала на силі, але настроєна дружелюбно. Прийняла свої таблетки та й лягла, напади задухи щораз слабші, зате біль з руки перекинувся на весь лівий бік. Вони з Пеггі вирішили, щоб я подзвонив до лікаря, хоч той, напевно, ще в церкві. Лікар був менонітом. Пеггі дала Річарду ожини й послала його нагору, а я взявся дзвонити — телефон стояв на лутці вікна, що виходило до стайні. Граафів у довіднику набралося на чверть сторінки, але лікарем був один. Номер його не відповідав. Прислухаючись до дзвінків у трубці, я обмацував очима стайню — вигляд її, без отого незграбного оборогу, чимось мене лякав, аж раптом сяйнула думка, що стайня з оборогом була уособленням моїх батьків, і от батька не стало. Крізь порожнечу прозирав клапоть луки і кущ сумаху, де кілька листків побуріли завчасу, мов самі собою затруєні, а відповіді все не було. Над головою почувся сміх Річарда і материн голос, що мелодійно ковзав по непевнім краю якоїсь кокетливої фрази. Пеггі відкинула волосся з лиця і взялась готувати обід. Надворі підгавкували собаки.