— Який чутливий,— сухо мовила вона;— Тобі б і досі сидіти в материнському лоні.
— А чого ж — там так добре,— ствердив я.— Ідеальна температура.— І, по-своєму витлумачивши її мовчанку, спитав: — Ти чула нашу розмову?
— Звідси не чути. Розбирали мене по кісточках?
— Таке скажеш.
— Я бачила — ви обоє мене за дурну маєте. Але хай. Це вже мене не хвилює.
— От і добре. Тільки руки не приймай.
— В тебе ноги, як лід. Так про що ж ви говорили?
— Про ферму в основному. Про те, косити мені в неділю чи ні. Як ти себе почуваєш?
— Як ринва. На знак солідарності з дощем.
— Бідненька. Дитини тобі треба.
— У мене є. Двоє, враховуючи Річарда.
— Можна, я, з ласки твоєї, все-таки зачиню вікно? Мати он каже, я вже, вважай, застудився.
— Зачиняй. Хай я задихнусь.
Довелося вставати з ліжка. Глухий удар рами подіяв, як спуск курка: за горбом Шелкопфа спалахнула блискавка, почувся грім. Я знову ліг, обличчям до Пеггі. Тепло її тіла розігріло мою плоть. Я відчув на собі її овальну долоню.
— О господи,— ще раз сказала вона.
— Не звертай уваги. Природа дурна.
— Що ж робити?
— Нічого, люба. Ти надто старанна в ролі дружини. Не висилюйся. Будь сама собою.
Вона слухняно забрала руку. Внизу, десь обіч, загавкали собаки і хряснули двері у відповідь.
— Отак ти й для йєльця старалась,— мовив я.— Чорт мене бери.
Я боюся снів про моїх дітей. Спочатку, як я їх покинув, діти мені не снилися. Та й сну, як такого, я не знав: не засинав, а провалювався у небуття. Згодом, коли моє життя без Джоан почало укладатись по-новому, коли я вже призвичаївся був до нього, діти снились мені щоніч. Тільки-но заплющував очі, як з'являлися Енн або Марта з широкими блідими личками, і я розв'язував позаплутувані шнурки, лагодив поламані іграшки, пояснював малозрозумілі фрази, помагав розгадувати незбагненні головоломки. Після одруження з Пеггі сни ці приходили дедалі рідше. Останній такий був із тиждень тому. А в цьому я косив. Трактор наїхав на щось, почувся приглушений хрускіт. Я загальмував і зіскочив на землю, боячись побачити розчавлені фазанячі яйця. Однак земля під ногами не була полем. Я пробирався через дивну місцину, схожу на пустир, тільки з купинням, мов на болоті, і повиту сморідним димом, як звалище сміття. На землі щось лежало, згорнувшись клубочком, вкрите запеченою кіркою бруду. В раптовому нападі тривоги, пойнятий жалістю, я підняв те щось і побачив — воно живе. Це був людський недоросток, горбатий ліліпутик, що ввібрав голову в груди, наче остерігався удару. Тонесенький голос сказав: "Це я". Личко під кіркою, геть поморщене, видалось мені знайомим. Хто ж це? "Ти не впізнаєш мене, тату? Це я — Чарлі". Я притис його до грудей і присягнув, що більше ніхто і ніщо нас не розлучить.
Почувся материн голос, що вимовляв моє ім'я. Слідом з'явилось і її обличчя — воно більшало й більшало, нахиляючись наді мною. Мати була в темно-зеленій сукні, з розпущеним волоссям.
— Ідеш до церкви? — спитав я.
— Бажано б,— сказала вона.— Я так спала погано.
Був ранок. Я чітко збагнув, що Чарлі не тут, у мене на руках, що Чарлі — живий і здоровий, тужавий тілом хлопчик — в Канаді. І ще я збагнув, що, бачачи мої голі плечі, які виставали з-під пледа, мати, певно, подумає, що ми з Пеггі кохалися та так і заснули голісінькі. Пеггі в ліжку не було.
— Собаки, я чув, гавкали,— згідливо підтакнув я, вірячи тому, чого не міг спростувати.
— Як забрали оборіг, у стайні такі двері поставили, що деренчать од вітру, і їх це дратує. Ти не поїдеш зі мною?
— До церкви?
— Батькові було б приємно.
— А що Пеггі з Річардом?
— Річард каже, у нього одяг невідповідний.
— Котра година?
— За чверть дев'ята. Цього місяця служба о пів на десяту починається.
Крім нашої, в парафії була ще одна церква; недільну службу священик відправляв двічі — о дев'ятій тридцять і об одинадцятій — в обох церквах,, між якими лежало кілька миль.
— Де Пеггі?
— Пішла кудись у своєму бікіні. Не бійся, я її не з'їла.
— А її ти запрошувала?
— Сказала, що поїде, якщо Річард надумає.
— Не хочеш їхати сама?
— Машиною — боюся. Та й тобі, мабуть, цікаво побачити, чи тебе ще туТ не забули.
— Ні.
— Чесно кажучи, я за все літо ні разу, по-моєму, там не була і чуюся винною.
— Що ж. Тільки як мені вдягнутися, коли ти тут стоїш.
— Ти волів би не їхати? Більше чогось такого я в тебе просити не буду.
І я зрозумів, що вона чекала відмови.
Насправді ж мені хотілося поїхати, побачити — просто побачити — людей, інших людей, не зв'язаних зі мною нічим, крім своєрідної данини шанобливості, яку ми сплачуємо всесвіту, сповідуючи християнську віру. Мабуть, я так само, як і батько-диякон, відчував потребу звірити реальність власного існування з реальністю їхніх облич, святкового одягу на смиренно похилених плечах, зібратися духом у вільну від праці годину.
Парафіян цього ранку було небагато. На передніх лавах, як звичайно, сиділи брати Генрі, всі троє — торговець кормами, агент по спродажу тракторів і шкільний вчитель,— разом зі своїми пухкими й пухкенькими дружинами, кількома Дітьми (Джессіка, найстарша дочка Тома Генрі, виїхала з чоловіком-льотчиком у Санта-Фе; Морріс, син Уїлліса Генрі,
одружившись із католичкою, змінив віру) і навіть кількома внучатами у свіжовипраних комбінезончиках та накрохмалених платтячках, що крутились на всі боки й світили очицями. Через два порожні ряди від них сиділа ясноволоса подружня пара з червоними шиями — вони недавно відкрили їдальню по дорозі до Галілеї, шепнула мені мати. Навпроти, через прохід, виднівся віковічний чорний капелюшок старої місіс Рук, прикрашений металевими ягідками. На одній лаві з нею сиділа зграбна пуерторіканка, солом'яна вдова, що — шепнула мати — тулиться з дітьми в автопричепі на обійсті старого Гуглера,— сиділа рівно, як струна, ховаючи смаглявий профіль під сивою вуаллю, а діти вертілися біля неї, мов ті горошинки. Жодного з чоловіків, що збирали пожертви, я не знав; це були люди нового типу в нашій окрузі — ділки нижчого рангу в строгих однобортних літніх костюмах, інженери, зубні лікарі, доїжджаючі службовці. Я відітхнув, побачивши, що, крім сімейства Генрі й старезної Кейті Рук, немає нікого, хто б пам'ятав ті часи, коли я, похмурий скептик, приходив до церкви пліч-о-пліч з батьками. Тоді стіна над вівтарем була оздоблена розмитою фрескою — сценою Возне-сіння, що почорніла від диму похоронних свічок,— намалював її якийсь* зайшлий художник півстоліття тому. Ноги Христа, що визирали з-під шат, ледь розвіяних вітром у злеті, звисали цілком безвладні. Тепер стіну було задраповано червоно-гарячою завісою, і на ній вирізнявся модерністської форми бронзовий хрест — дарунок, шепнула мати, Рассела Генрі в пам'ять про його батьків. Служба правилась точнісінько так, як кілька років тому, коли я слухав її востаннє. Слова молитов самі по собі приходили иа язик. Священик — випещений і зовсім юний, років на десять молодший за мене — відбував церемонію педантично, гугнявим голосом і завченими рухами, а коли зійшов на кафедру, виявилось, що він коротун — досі це скрадала нечітка перспектива вівтаря.