Пеггі, сидячи біля вогню у тій самій позі, підвела на мене засльозені з жару очі. Річард закрив книжку, нога перестала погойдуватись.
— Ну й кінець! Чудасія! — сказав він.
— Це все те ж оповідання про хлопчика з височенним коефіцієнтом?
— Ага. В три роки, бавлячись обрізками тканини, він наново відкрив геометрію, потім взагалі всю математику і врешті питається когось там, скільки часу треба, щоб націлена вгору пряма вернулася знизу до того місця, де вона почалася. Це теорія відносності — знаєте?
— Невже?
— Ясно! Ейнштейн же довів, що простір викривлений.
— Видно, й справді треба неабияку голову мати, щоб дійти до цього самому. Ну й що там далі з тим хлопчиком?
— Я ж кажу — чудасія! Він став кретином. Отак сяде й сидить собі — не рухається, не дивиться ні на що, а кінець такий, що його мама страх яка рада, бо він навчився виделку тримати і вкладати їжу до рота.
— Як з отією лінією, що сама до себе знизу вертається.
— Справді. Я й не додумався.
— Кинь ти цю книжку, бога ради! — озвалася Пеггі з-під своєї непросохлої завіси.— Це тобі на психіці відіб'ється.
— Отак і я Джо колись говорила! — гукнула мати з кухні.— Та він і слухати не хотів!
— І он яка у мене психіка здорова! — гукнув я у відповідь.
— Ха, ха,— сказала Пеггі.
Скоро — скоріше, ніж ми сподівались — вечеря вже стояла на столі: горошок, посилана зеленою петрушкою варена картопля з холодною шинкою — шинка була з купленої консерви, і мати попросила, щоб я нарізав. Ніж виявився на диво гострий. Ножі, як і всі інструменти, у мого батька завжди були в порядку — з нього, напевно, вийшов би хороший ремісник, коли б не те, що йому — як і мені — доля веліла мати справу з речами нематеріальними. Коли кожен дістав свою порцію, мати спитала Річарда, чим би він хотів зайнятися.
— Що ви конкретно маєте на увазі?
— Чи хотів би ти жити в Нью-Йорку й займатись, наприклад, чимсь таким, як Джо? Я, правда, не тямлю, що він там робить, а він і не пояснює.
Я пояснював, і не один раз. Я працюю на фірму, яка розробляє для корпорацій зразки програм з питань зменшення податкової оплати, закордонних капіталовкладень, одержання державних замовлень і автоматизації. Моя спеціальність — реклама розподілу коштів, тобто, ширше кажучи, пропаганда схематичної моделі корпорації як такої. Мати хотіла, щоб я став поетом, типу Вордсворта. Сама вона рідко читала поезію, але була твердо, догматично переконана у її важливості. І мене, зневаживши всі батькові волання, замість інженерного училища відправили вчитися в Гарвард, бо з Гарварда, починаючи від Емерсона і кінчаючи Еліотом, вийшло більше поетів, ніж з будь-якого іншого американського університету. Вийшов і я, і — мовби в насмішку над батьком, щоправда, незлобиву — вийшов у світ, де при зростанні загального достатку спритний дослідник старожитніх небилиць скоро зможе заробляти більше, ніж кілька звичайних інженерів. Важко сказати, коли саме я розпрощався зі своїми поетичними амбіціями — якщо взагалі розпрощався. Мабуть, і з Джоан я одружився тому, що при найпершій зустрічі, коли вона їхала велосипедом крізь осінню сутінь університетського містечка, така маленька, далека й заглиблена в себе, вона нагадала мені дівчину із "Самотньої жниці", а зблизька я вгледів у ній непригріту Люсі, що по смерті могла б надихнути мене на пісні.
— У нього батько — професор,— сказала Пеггі.
— Ти хочеш сказати — вчений? — Не чекаючи на відповідь, мати впевнено вела далі: — У Річарда є щось від вченого. Я в його роки теж увесь час читала, але це тому, що життя в мене прикре було — у тебе ж не так, правда, Річарде?
_ Не стільки воно прикре, як нудне,— відмовив той.
_ Що ж, нічого дивного,— сказала мати,— коли жити
у місті, де скрізь кондиціонери і навіть пори року однакові. Тут, на фермі, тиждень на тиждень не схожий, кожен день, як обнова. І на полі все когось нового стрінеш, і пташки всяк на свій лад балакає, і нема, аби щось повторилося. Природа ніколи не повторюється: ось цього серпневого вечора ще ніколи не було і вже ніколи не буде.
Вона охоче наганяла на себе смуток, і я підкинув своєрідний жарт:
— А ти не думаєш, що Річард міг би стати поетом?
— Ні,— сказала вона.— Я вже раз таке думала, а повторюватись не люблю. Світ відтоді дуже змінився. Кожен має роботу, але мало хто щось по-справжньому робить.
— Я б міг бути селенографом,— сказав Річард.
— Це що ж таке? — спитала мати, зосереджено копирсаючись в тарілці, не певна, чи її не беруть тут на глум.
— Спеціаліст з географії Місяця,— пояснив Річард.— На Місяці потрібні будуть люди, що вміють карти складати.
— Ти можеш спеціалізуватися по затіненій стороні,— сказав я.
— Там якраз і встановлять новий телескоп. А знаєте, чому?
— Чому? — спитала Пеггі, щоб заповнити мовчанку.
— Тому, що на стороні, зверненій до нас, земне світло заважатиме. Земне світло,— тлумачив він моїй матері,— це так само, як для нас — місячне, тільки навпаки. І голубе.
Мати мовчала, і я знав — відчував шкірою, яку наче голками всипало,— що вона затяглася хмарою, сприйнявши оцей наш відрив від її землі як особисту образу.
Я запитав:
— А на тій стороні не дуже холодно?
— Ні, якщо в грунт вкопатися. На глибині десь так у п'ятдесят футів температура скрізь однакова — біля десяти градусів за Цельсієм.
Мати явно вбачала в його зацікавленні Місяцем особисту зраду: вона зсутулилась над тарілкою і сиділа нерухома, з побілілими ніздрями, що дихали холодом.
Пеггі вловила цю дивну переміну і з чемності запитала:
— А ви думаєте, що Річард міг би бути фермером? Мати підвела свою велику голову. Чоло її вкрилося плямами.
— Я думаю, що для цього потрібно трохи більше фантазії, ніж йому дозволено мати.
Я скипів:
— А я думаю, що вона дозволяє йому фантазувати, скільки завгодно. Він — перший в Америці юний місяцег... міся-це... ограф!
Від збудження мені аж язик заклинило. Пеггі провела руками по зграбній голівці, тісно загладжуючи волосся:
— Не збагну, про що це ви говорите.
Голос її звучав переливно, проникливо і неприродно — голос манекенниці. Після розлучення вона час від часу позувала на виставках моделей, але для фотографії — ніколи: фігура в неї надто габаритна, а костисте, як у боксера, лице на знімках виходило асиметричним.