— Привіт!
— Привіт пілігримам! — відгукнулася мати з легкою іронією, ледь чутною серед незвичної, дзвінкої тиші, коли мотор замовк, а наш "ситроен" з шипінням осів на своїх повітряних подушках.
Мене вразило те, як повільно іде вона стежкою. А колись, пам'ятаю, біжачи під дощем від стайні до хати, вона обганяла батька. Матір мучила грудна жаба і — хоч вона ніколи в житті не курила — емфізема легенів. Жінка, яка всі свої сили поклала на те, щоб купити цю ферму й переманити нас сюди, мала "легені, як у корінної городянки",— так сказав їй лікар. Рятуючись від сирої серпневої прохолоди, поверх старої рожевої блузки, що нагадала мені великодні свята дитинства, мати вдягла чоловічий вовняний светр — дідусів, сірий у смужку й застібнутий під саме горло. Малий коллі — єдиний собака, якого не тримали в загороді — кидався на нас з гавкотом і, спинившись наїжений за кілька кроків від риб'ячої пащі "ситроєна", втікав назад до матері. Він сердився, що господиня іде так нестерпно повільно; на темному тлі подвір'я мелькали дві бліді плямки — на шиї і на кінчику хвоста. Газон геть заріс подорожником і аж просився, щоб його підстригли.
Поки ми з Річардом виймали валізи з багажника, Пеггі хапливо кинулась матері назустріч, і я з тривогою подумав, що, мабуть, ця несвідома демонстрація спритності та здоров'я тільки роздратує її. Хода Пеггі, що дріботіла на своїх високих підборах по мощеній камінними плитами стежці, здавалась невпевненою. Я начебто бачив її материними очима — висока нафарбована жінка, що вихором налітає на мене, і водночас своїми власними: переді мною миготіла, віддаляючись, біла спідниця на широких стегнах — осередок, опора мого життя. Дружина в мене не товста, але широкої кості, із спадистими гойдливими плечима і, як на мене, розкішними сідницями — завдяки цьому хода її приваблює своєю розкутістю, відчуттям простору в стегнах.
Жінки поцілувались. Вони уже бачились раз — на шлюбній церемонії, хоч я й наполягав, щоб мати не приїжджала.
Шлюб відбувся через тиждень після того, як я остаточно оформив розлучення з Джоан, у приватній конторі одного міського судді, з сином котрого я знався. Будинок,що в ньому містилась контора, був дуже старий, з обтягненими сіткою ліфтами та коричневим лінолеумом у коридорах, де здавалось, що всі оті шеренги засклених матовими шибками дверей ведуть до вбиралень. Стояв гарячий червневий день. Вікна, за старомодним звичаєм, були розчахнуті навстіж, і в кімнату вливався гомін Іст-Рівер. Суддівська святая святих виявилась по-казенному просторою коробкою; меблі у ній — серед них і дерев'яна лава, на якій сиділа моя мати — мали такий злиденний і неприкаяний вигляд, мовби ці бездушні пережитки відмерлої доби судочинства теж відчули на собі дивовижний процес зубожіння роду людського. Мати весь час то згортала, то розгортала, розгладжуючи на колінах, крихітну полотняну хустинку, то вряди-годи рвучко, мов ужалена, прикладала її до шиї. Я боявся, що вона виглядатиме недоречно на цій церемонії, але всі ми були там не до речі: і син нареченої, майже дорослий, і набундючене подружжя з Парк-авеню — зизоока жінка була Пеггі за дружку; і веснянкуватий колега мій по роботі — колишній олімпійський чемпіон з лиж і колишній коханець Джоан, який, за браком кращих друзів, був моїм дружбою; і батько Пеггі — рожевощокий удівець, директор універмагу в Омасі; і зобастий племінник моєї першої дружини, студент-теолог, у ролі представника від Джоан та дітей, які разом з її батьками відпочивали десь на канадських озерах. У такому химерному зборищі мати нікому не заважала. Суддя, добродушний старий альбінос, повівся з нею просто-таки чарівно: темними вузлуватими руками, як у робітника, обережно посадив її на лаву, немов передоручав пухку папку зі справою, а вона відразу почала чепуритись, хутко відсапуючись, наче собака, що прилягла спочити. Тепер її приїзд сюди (автобусом, з годиною чекання у Філадельфії), якого я так не хотів, здавався мені екстравагантним виявом самопожертви заради сина, і я був їй вдячний. Я відчував її присутність навіть у найврочистішу хвилину, коли краєм ока завважив, як зарожевілось уперте підборіддя Пеггі, а темні зірочки вій похилились разом із профілем над тремтячим букетиком фіалок у неї на грудях. Десь вона вичитала, що квіти в нареченої, яка не вперше виходить заміж, не повинні бути білими, і цілий ранок обдзвонювала магазини міста, шукаючи — в розпалі червня — фіалок. А ще в ту хвилину я відчував, що наречена моя, з її стримано-юним профілем — жінка у розквіті літ; відчував, що ми обоє стоїмо беззахисні, мов початківці, на якомусь дуже важливому перевалі, понад рікою, ще більш величною, ніж її береги. Крізь розчинене навстіж вікно, поверх плеча судді в традиційній мантії нам було видно п: ріка поволі котила свої крихітні баржі і, здіймаючи у висоти дня — звідки Бруклін сяяв, неначе міраж, прошитий підйомними кранами — прохолодний вітерець, хлюпала ним у кімнату, ворушачи папери на безпристрасному, як і велить закон, дубовому столі. Довкола гудзуватого електричного шнура самотньо кружляла муха. Та от прозвучали шлюбні обітниці, і я відчув, що лечу вниз головою, опускаюсь, нарешті, на тверде дно довершеного факту, що так нестерпно довго чекав цього довершення. Коли ж я повернувся, щоб прийняти поздоровлення та обмінятись цілунками із жменькою тих, хто забрався разом зі мною на цю височінь, мені стало не по собі від зчужілого раптом, недоброго материного погляду і дотику до її прохолодної, як на таку спеку, щоки.
А зараз, цілуючи її у вечірній прохолоді, я відчув, що обличчя в неї пашить. Осінь, яка приходить сюди раніше, ніж на узбережжя, віщувала про себе не так запахом падалиць у саду, як бузковим відтінком сутіні, передчуттям кінця. Над лугом, де цюркотіла малесенька річечка, майже струмочок, придушена водоростями й хрінницею, зависла на-Дихана нею смужка туману. У фіолетовім серпанку, що обліпив верхів'я дерев, метався болючою цяткою кажан. Мати, ледь торкнувшись Пеггі, мовби зумисне надовго припала до мене, обнявши однією рукою за плече, другою — за лікоть.
— Дуже втомився? — спитала вона.