— Ти служиш у священика?
— Так! — відповів фірман.
— Давно?
— Вже з рік.
— То ти фербля граєш з другими? Не знаєш, що за се карають?
— Ми не грали фербля, тільки візка по грейцару.
Інші парубки повторили те саме. Свідок-жандарм оповів, що підглянув вікном, як сі парубки грали. Кождий з них мав по чотири карти в руках і чути було слова, по котрих він пізнав, що грали фербля. Він зайшов у хату і забрав карти та гроші.
— Чи вікно було відчинене, коли ви слухали?
— Ні.
Встав заступник прокурора і зажадав рішуче покарання обжалованих, бо нема сумніву, що вони грали фербля. Але суддя сьогодня не вірив так на слово жандармові і задумався на хвилину. Погладив собі, мовби з клопоту, чуприну, потім взяв карти в руки, вийняв аса, короля, даму-кер і десятку трефову, подержав їх хвилину в руці, а потім показав фірманові священика.
— Що то є?
— Триста з оком! — відповів фірман з радістю, мовби хотів похвалитися своїми відомостями. Суддя з видимою лютістю кинув картами об стіл і заворкотів щось незрозуміло. Але по хвилині був уже спокійний і знову з карт вийняв три дами і трефового хлопця та показав війтовому синові:
— А се що?
— А се кунштук, прошу пана сендзі.
— Н-ну! — вимовив суддя сердито під носом, стримуючи тим способом якісь інші слова.— Чого ж ти один з другим не признаєшся до фербля, коли знаєш його грати?
Парубки мовчали і суддя замовк. В душі був він лютий на їх глупоту: замість не признаватися, ще й хваляться, що знають фербля. За сю глупоту не мине їх кара!
— Я бачу,— промовив він знову,— що ви грали фербля. Тут ви не викрутитеся. Розумієте сю гру, отже, грали! Признавайтеся! Кажи ти!
— Та ми направду грали фербля,— признався перший фірмам.
— Що ж? Се вільно. Можна панам, можна і нам. От у нашого єгомостя сеї ночі грали фербля. Я сам бачив. Та й пан...
"Певно, скаже, що й я грав",— блискавкою мигнула думка в голові судді, і він, щоби фірманові перебити бесіду, вдарив кулаком об стіл та скрикнув грізно:
— І панам не вільно, і хлопам не вільно! Але пани хоч мають гроші, а хлоп украде курку, забере покладки з гнізда або зробить яку іншу шкоду, аби заграти собі в карти,— і для того хлопові більше не вільно, як панові. Розумієш? Ти мене не вчи!
Сим "хлопським" доказом суддя дійсно замкнув рот фірманові і іншим парубкам, і вони вже тепер признавалися за порядком до фербля та ждали на засуд.
Суддя Волинський не мав уже чого сумніватися, але заки видав засуд, ще добру хвилину зовсім без потреби перекидав акти, сердився на писаря, заглядав у вікно — і тільки потім встав і засудив кождого парубка на десять корон кари з заміною на два дні арешту.
Парубки вийшли помалу з комнати, трохи здивовані, трохи зажурені, і всі, крім війтового сина, укладали собі вже в голові, що не заплатять кари, тільки, очевидно, відсидять в арешті.
А суддя Волинський по сій справі цілий день був сердитий і в душі зарікався грати фербля аж до найближчої нагоди... Двісті корон пішки не ходять...
1912