За давніми народними повір’ями сонячне затемнення пояснюється
буцімто ще й "бійкою" між сонцем та місяцем, адже — за все тими ж давніми переданнями, — обидва світила — денне і нічне — уособлюють собою чоловічі сутності. У деяких місцевостях довго трималося переконання, що то сонце хочуть "з’їсти" крилаті вовкулаки. Християни певні, що то сонце — як урветься йому, ясна річ, — терпець, — затуляється "руками", аби не бачити наших гріхів. А тому затемнення з давніх— давен наводило на людей жах. Радили під час цього явища хутчій запалювати "страсні" свічки і молитися, прохаючи Бога щодо прощення своїх гріхів…
Я свічок не запалював, лише закіптюжив димом кілька склянок та на тому й обмежив приготування до того випадку, як крилаті вовкулаки почнуть "їсти" сонце — чи то сонце "руками" почне затулятися від наших гріхів…
Як щодо жаху — не відаю, а ось моторошно (хоч і знаєш природу цього явища) стає… Навіть якось аж… боязко. Принаймні, не по собі, коли серед білого, щонайбілішого дня раптом — бодай і на короткий проміжок часу настає у твоєму дворі ніч…
Подібну моторошність відчувають не лише люди, а й навіть тварини — це я спостерігав під час того затемнення. І лякаються вони не менше за своїх забобонних "старших братів".
Я тоді мешкав у приватній оселі, мав деяку живність — собаку в дворі й кількоро курей. За ними й вирішив поспостерігати під час затемнення — чи звернуть вони увагу на це астрономічне явище?
Звернули!
До того, як у визначений час почало насовуватися на світило чорне коло, собака, розкинувши всі свої чотири лапи й відкинувши хвоста, хропів собі в дворі (відсиплявся за нічне своє сторожування), а кури звично порпалися. Не звертаючи ні на що уваги, зайняті були пошуками якогось наїдку. Сокоріли тихенько, а когут, владар їхній ("чоловік курки", як його було названо в одному кросворді), знайшовши зернину, звично згукував до неї свій гарем.
Занепокоївся він, як чорна тінь "зжерла" чи не половину небесного світила, що до того сяяло собі у високості, як кажуть, тихо та мирно звеселяючи світ білий…
Наче відчувши якесь лихо, півень урвав своє заняття і раптом почав сполошено озиратися, не тямлячи, що коїться з білим днем і чому це раптом — серед білого дня! — починає сутеніти, а тоді чорнота й зовсім заповзла у двір…
Півень тривожно (чи радше здивовано) крикнув…
Пес біля будки урвавши своє богатирське хропіння, схопився і завертів головою, а увесь його спантеличений вигляд так і промовляв: ну й дав я хропака! Заснув серед дня і проспав аж до ночі! Ну й ну!
Курки, як крикнув півень, позводили голови, теж на вигляд розгублені чи вражені, — а тоді заметалися в дворі, тривожно перекрикуючись… Чим більш чорна пляма пожирала сонце і чим темніше ставало у дворі, тим голосніше кудкудакали кури, прямо кричали.
Переполох у дворі тривав доти, доки й не скінчилося затемнення і чорна тінь почала залишати сонце, а в двір повертався звичний білий день. І ще довго кричали курки, а пес сполошено гавкав і дещо боязко притискував під задні ноги хвоста — це вказувало, що йому не по собі…
А я тоді подумав: якщо на собаку та курей так діє затемнення, то що тоді й говорити про людей, особливо про тих, які "далекі від науки". Та ще й забобонні. Тому й виникло повір’я, що під час затемнення сонце хочуть "зжерти" вовкулаки. Очевидно, з точки зору моїх курей і собаки, це й справді було саме так… Ось тільки створити про те передання на відміну від людей, вони не могли…
… Справіку нічого не було, — говорить легенда, — ні Бога (єдиний випадок заперечення в українських легендах правічності Божої), ні людей, ні янголів, не було ні землі, ні неба, а було темно— темно…
То що таке пітьма — знана нам (мовби) і — не знана?
28 лютого 1878 року в Києві народився майбутній художник — довгий час його слава й визнання були навіть скандальними — Казимир Северинович Малевич, засновник власного абстрактного сталю, названого ним хитромудро і не без замаху на заум, супрематизмом. Найбільшого шуму— гаму наробила його знаменита картина "Чорний квадрат", що стала "іконою, яку футуристи пропонують навзамін мадонн і безсоромних венер", — так тоді писали. Картина багатьом бачилась "ніби на прикордонній смузі — між мистецтвом і не мистецтвом, між логікою і алогізмом, буттям і небуттям, між найпростішою простотою і безмежною складністю".
"Чорний квадрат" не має ні верху, ні низу, приблизно одинакові відстані відділяють краї квадрата від вертикальної і горизонтальної ліній рами. Себто на картині зображено чорний квадрат на білому фоні.
Всього лише чорний квадрат і вся в тім картина! Але стільки здійняв він свого часу гаму! А втім, спірки навколо нього не затихли й досі, як не припинилися й різні філософські та мистецтвознавчі дослідження. То в чому естетичний смисл картини Казимира Малевича? Її називали іконою, хоч до іконопису вона не має аніякого відношення. Тим більше, в іконі чорний колір вживається надто рідко, адже ікона — це образ Царства Божого, а Бог "є світ, і нема у Ньому ніякої пітьми". Чорним кольором, як відомо, зображується пекло, це образ загибелі, смерті і взагалі — потойбіччя.
Чорний колір (абсолютно чорний, у якому окрім чорноти — пітьми всепоглинаючої — більше нічого немає), це і є головний герой картини".
(Взагалі, чорноту називають ще зяючим отвором пітьми).
Мистецтвознавці сходились (і сходяться) в одному: стоячи перед "Чорним квадратом" Казимира Малевича, "ми стоїмо перед безоднею — таке відчуття не полишає багатьох з тих, хто дивився на знамениту картину, на її "чорне ніщо". (Це підкреслював і сам художник, заявивши, що на "Чорному квадраті" мистецтво закінчується, що його картина є вершиною і кінцем будь-якого мистецтва).
"Чорний квадрат" (власне, його всепоглинаюча непрониклива пітьма) діє за принципом воронки — затягує погляд глядача всередину чорної безодні, що надто відчувається. Прямо фізично, коли на перший план виходить "логіка темних сил і стихій".
Себто "Чорний квадрат" для автора і його суперматизму є не тільки символом кінця мистецтва, але й узагалі символом кінця життя. (Не забуваймо, після смерті для покійника настає вічна пітьма — така, яка й зображена на картині в "образі" чорного— чорного квадрата.