Звичайно, Мазлах і Шахрай, хоч і були членами РКП(б), могли помилятися. Але буквально це ж саме казав і В. Затонський, людина, куди "правильніша" за них. У статті "З недавнього минулого", надрукованій 1 липня 1918 року в "Коммунисте", він писав: "Бували випадки, коли одночасно давалися директиви, що виключали одна одну. Так, наприклад, на бій з українським шовінізмом, з дрібнобуржуазною реакцією, що сунула з півдня, десницею благословлялася Радянська Україна, шуйцею — Донецька Республіка... У партії в цілому не було виду, політика її йшла через пень-колоду, з найнесподіванішими ухилами і, зрозуміло, далеко не блискучими наслідками; на місцях же кавардак був такий, що важко й уявити". А ось, за свідченням того ж В. Затонського, тогочасна позиція КП(б)У в національному питанні: "Ну, хай вже буде собі навіть самостійна Україна (якщо вже не можна без цього) де-небудь в Австралії або, на гірший кінець, навіть на напівдикій Волині чи Поділлі, але навіщо неодмінно в Катеринославщині або там Херсонщині, не кажучи вже про Харків? Тим часом селянство навіть цих заповідних земель (до відома товаришів, за національністю все ж українське), полишене напризволяще, передане в монопольне користування українських соціал-шовіністів, майже поголовно, без різниці, біднота й куркульня, самовизначалося в тому смислі, як того воліла Рада".
Що й казати — наслідки цієї непослідовної національної політики партії в національному питанні далися взнаки. Вади політичного курсу в національному питанні, курсу дуже мінливого і непослідовного, оскільки він визначався тактичними потребами року, місяця, а то й кількох днів, ці вади доводилося "виправляти" надзвичайними заходами Українського ЧК. А ці надзвичайні заходи викликали природню реакцію села. За приблизними підрахунками, в 1919 році на самій лише Київщині було зареєстровано до 500 селянських повстань. Сьогодні ще важко говорити про те, які реальні факти стояли за ленінською телеграмою до голови Українського ЧК від 4 червня 1919 року: "Уполномоченный Совобороны говорит и заявляет, что несколько виднейшых чекистов подтверждают, что на Украине Чека принесли тьму зла, быв созданы слишком рано и впустив в себя массу примазавшихся"1 (XXVI, с. 574).
Так само про явно ненормальні факти в практиці військового будівництва на Україні свідчить телеграма В. І. Леніна від 22 лютого 1920 року: "Необходимо немедленно завести переводчиков во всех штабах и военных учреждениях, обязав безусловно всех принимать заявления и бумаги на украинском языке. Это безусловно необходимо — насчет языка все уступки и максимум равноправия" (XXVI, с. 654).
Такого змісту телеграма може дещо додати і до проекту резолюції ЦК РКП(б) з приводу боротьбістів: "Визнати боротьбістів за партію, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму, що прямо на руку білим і міжнародному імперіалізмові". Бо ж зобов'язувати начальників штабів, аби ті приймали заяви, українською мовою писані, як і введення інституту військових перекладачів при військових з'єднаннях — то таки далеко не досягнутий "максимум равноправия".
Отож і не дивно, що в цих надзвичайно складних умовах Тичина міг помилитися.
Про ці помилкові для українського радянського поета настрої свідчить надрукований у "Новій Раді" (ч. '38, 1918 р.) вірш Тичини "Пам'яти тридцяти" — поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 року полягли під Крутами:
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцяті, мучнів-українців,
Славних, молодих...
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?—
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
І в цей же самий час Тичина полемізував із практикою раннього радянського будівництва на Україні:
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндрамате-голубе!
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну.
Я задихаюся, я гину.
Я покажу тобі такії речі
в однокласовій ворожнечі.
Я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.
А братні зуби, дружній зиск,
гнучка політика, як віск.
Коли б були це генерали,
ми знали б, що робить.
А в тім то й річ, що це кати
однокласовії, брати.
Рабіндранате-голубе!
Та де ж той Серп нам, Молот і лани?
Рабіпдрапате-голубе,
од достоєвщини звільни.
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Дух ангела, що досяг землі, сповнений суперечностей. По-перше, йому болить трагедія української національної революції, полум'я якої згасло у великому вогні всеросійської соціалістичної революції. По-друге, вузько національна українська революція поета явно не задовольняла. Мені здається, що з погляду молодого Тичини правда і кривда революції була розподілена порівну між українським Березнем і всеросійським Жовтнем. Антагонізм між російськомовним містом і українським селом — ось один із найбільш значущих моментів, що вирішив долю українського державотворчого процесу. По-третє, революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів.
"Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став" — вигукує автор другої збірки. Або ще різкіше: "Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?"
Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості:
Постали череваті:
— Копай на батька яму! —
Старий на сина дивиться
Кроткими очима. —
— Не йде у землю заступ? —
Обох живими в землю! —
Старий на всіх їх дивиться
Кроткими очима.
Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки "Замісць сонетів і октав". Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха. Звідси поетові кпини з р-р-революційного культур-трегерства: "Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона ізнов до нас промовить. А листя падало. І голова на в'язах не держалась. [...] На культурах усього світу майові губки поросли". Звідси й ієреміїні плачі над задублою культурою ("Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла?").