Поет чекає, коли завершиться його світ, коли він перейде із напівформи у форму. Чекає дуже нетерпляче:
Птах — ріка — зелена вика —
Ритми соняшника.
День біжить, дзвенить-сміється,
Перегулюється!
Поетова душа — ніби ластівка перед грозою — літає при самій землі, вихоплюючи тужаві, як зерня, земні образи:
А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться... Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона —
І заскакали горобці!..
На екрані поетової душі з'являються похмурі хмари. Правда, у поета є ще тисячі тільки одному йому відомих способів їх розігнати:
— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай...— хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
Але світ поета вже починає двоїтися. Чи не найтиповішим віршем цієї сфери є вірш "Іще пташки". В ньому найбільш точно засвідчено цю гіркоту перебування межи двох світів:
Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ... і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.
І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва...
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
У цьому вірші вражає незвичний для Тичини образ: "рвуть вихори, як жили" — непредметне порівнюється із предметним. Цей образ — не випадковий. Далі зустрічаємо ще одне свідчення поетового наземлення: "І дзвонять десь в селі".
Як бачимо, автор уже не годен вигармоніювати своїм мажорним настроєм свій внутрішній світ: владно прохоплюються контури того твердого світу, якого містичні руки поета вже не сягають. Починаються перші сутички з цим твердим світом. Щоправда, поки що вони фіксуються дуже обережно: "мій шлях то із костриці, то із жоржин".
Кілька разів повторюється слово "жертва" — то як миттєвий мотив ("хтось на заході жертву приніс"), а то вже цілком усвідомлено:
Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
Вранішній рай емпіреїв облітає, мов мак. Надходить сумовитий вечір, перша осінь молодості. Починається розповідь про загибель найпершої, найчистішої частки поетової душі. Сон буття закінчується. Пост увіходить у незбагненний для себе світ.
Зрозуміла річ, що ця сфера має строкату фактуру. Скажімо, за настроєм тут є невагома радість, є злагода, туга, рефлексія, самозамилуване горе і справжнє страждання. З боку образних структур можна було б відшарувати сліди поетики "чесної христовоскресної" — типу: "Хтось гладив ниви" чи "Світає", загальноукраїнського символізму, символізму Тичининого, м'який імпресіонізм першої сфери, витончені симфоричні малюнки ("Півні чорний плащ ночі Вогняними нитками сточують"), здоровий пантеїстичний ліроепізм, жорстокореалістичний текст ("По один бік верби, По другий старці").
Твердне залізний день — заходить на грозу.
Третя сфера — на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Починаючи від "Енгармонійного":
Над болотом пряде молоком...
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.
А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон враз кинувсь.
Сизий ворон схопився.
Очі виклював. Бог зна кому.
і закінчуючи поезіями "Скорбної матері" чи "Золотого гомону". Вірші цього циклу — це миттєвий спалах радості від вершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого задушення. Бардом Центральної Ради називав колись Тичину Валеріян Поліщук. Визначення дуже парадоксальне. По-перше, Тичина ще не навчився бути бардом уряду. По-друге, Центральна Рада була занадто нетривалим урядом, щоб дочекатися на свого співця. І, нарешті, цей уряд не заслуговував того, щоб поет геніального обдарування був її співцем. Тому важко погодитися з В. Поліщуком, хоч важко і відкинути його репліку як зовсім неслушну.
Без усякого сумніву, час від березня 1917 року — то живе місце української історії. І про це Тичина повідав у поемі "Золотий гомін":
Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І того золотий гомін.
Ах, той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть,—
Бо їх не помічають.
Гомін золотий!
Тільки щасливому поглядові захопленого Тичини, Тичини середини 1917 року, могло здатися, що почалася доба загальнонаціонального єднання:
І всі сміються як вино:
І всі співають як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!
Золота година національного звільнення закінчилась, так по-справжньому і не почавшись. Самостійний український уряд був на Україні чи не пасинком. Він і тримався, мов пасинок, за 10 місяців свого існування так і не відчувши своєї державної всеможності. І, може, це врятувало його від негайного знищення: більш-менш толерантний Тимчасовий уряд кляв цих "соціалістів" і "комуністів", але на рішучіші санкції не зважувався. Становище змінилося після Жовтня. Буквально через місяць після повалення Тимчасового уряду Центральна Рада була оголошена з Петрограда і Харкова контрреволюційною. Почалася війна.
Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері
Всі шляхи в крові!
Це було нищення найвищої поетової віри — його "гнилого інтелігентства", етичних уроків Сковороди, " чистоплюйських" ідей кирило-мефодійства і драгоманівства. Цей біль став застилати постів зір уже в серпні 1917 року:
По хліб шла дитина — трояндно!
тікайте! стріляють! ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно...
Ні бога, ні чорта — на бурю.
Шумить косою смерть. Доба видається поетові нападом божевілля, судною годиною людської історії.
Особливо виразно це відбилося в циклі "Скорбної матері".
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Доба радості закінчилася. Настала звична для нашої національної психології трагічна доба. Попередні історіософські висновки Тичини полегшені традицією досить плиткого "українофільського" думання, в системі якого оптимізм легко провадить за собою песимізм, хоч причини змін замало підставні: