— Ти щось казав потім батькові?
— Ні. Не міг же я признатись, що підслуховую.
— Авжеж,— мовив я, стримуючи усмішку.
Потім побачив, як очі Генрі розширилися, коли він збагнув, що все це означає.
— Виходить, то був не жарт! — здивувався він.
— Ні, зовсім не жарт.
— Але ж той тип не міг усе влаштувати так, щоб Адмірал упав? Не міг?! Адже так?—Генрі відчайдушно хотів почути заперечення. Очі блискотіли, він розумів, що чув голос саме того негідника, який убив його батька. I хоч він мусив знати про фатальний дріт, я подумав, що зараз не слід цього казати.
— Правду мовлячи, не знаю. Не думаю,— збрехав я. Та очі Генрі дивилися кудись крізь мене, ніби він бачив щось жахливе.
— Що трапилось? — озвалася Поллі.— Чому Генрі так хвилюється? Хтось казав таткові, що не хоче, аби він виграв. Але чого ж так рюмсати?
— А він завжди все так добре пам'ятає? — спитав я її.— Адже це було місяць тому.
— Ну, не завжди,— відказала мала.— Зате він ніколи не бреше.
Я знав, що це так. Генрі не вмів брехати. Він уперто сказав:
— Я не розумію, як він зумів це підстроїти?
Я принаймні радів, що допитливий хлопець діловито шукав пояснення, а не впадав у відчай. Може, я не завдав йому нового болю своїм відкриттям.
— Лягай спати і не суши собі голови,— мовив я, подаючи руку. Він стиснув її і довго не відпускав. Я одвів його до спальні.
13
Вранці, коли я ще вдягався, унизу, біля вхідних дверей подзвонили, і Джоан прибігла сказати, що мене питає інспектор Лодж.
— Скажи йому, що зараз спущуся.— Я ледве зміг натягнути сорочку на забинтовані плечі, знеможено застебнув гудзики, а напнути краватку вже не було сил.
Бинти тисли груди, голова розколювалась, а шкіру пекло од подряпин і синців, Я спав погано і був у кепському настрої. Три таблетки аспірину замість сніданку нітрохи не зарадили.
Зоставалось натягти шкарпетки. Я спробував зробити це вільною рукою, але виявив, що дістати можна, тільки зігнувшись, а в мене це ніяк не виходило. Шкарпетки я пошпурив геть, бо вдаватися по допомогу до батька не дозволяла впертість.
Споглядання в дзеркалі розпухлого, жовтого й неголеного обличчя не поліпшило настрою. Зауваження Генрі щодо прибульця із космосу було не далеке від істини. Я так і хотів пошкребти сверблячий рубець, щоб мати бодай миттєве полегшення.
Потім пройшовся електробритвою по найгустіших "заростях", пригладив сяк-так щіткою волосся та пхнув босі ноги в пантофлі. Одну руку вдалося запхати в рукав, а на другу просто накинув куртку й непевно зачовгав сходами.
Обличчя Лоджа, коли побачив мене, було таке хоч малюй.
— Якщо ви смієтеся з мене, то я скручу вам в'язи. Наступного ж тижня,— заявив я.
— Я не сміюся,— мовив Лодж, ледве стримуючи себе, від чого ніздрі аж ходором ходили.
— Тут нема нічого смішного,— з притиском кинув я.
— Звичайно.
Я глянув на нього спідлоба.
Батечко, який сидів у глибокому кріслі біля вогню, глянув на мене поверх газети.
— Мені здається, тобі не завадив би добрячий ковток бренді.
— Ще ж тільки пів на одинадцяту,— різко одказав я.
— Нещасні випадки трапляються будь-якої пори,—відповів батько,— а тут ніби підходяща ситуація.
Він відчинив дверцята буфета, де Сцілла тримала напої, налив мені третину фужера коньяку й долив содової. Я заперечив, що як на ранок це надто міцне, та батько рішуче простягнув фужер.
— Вихили й замовкни.
Я сердито сьорбнув. Коньяк був пекучий і міцний, він обпалив мені горло. Другий ковток процідив крізь зуби, звело ясна, та, коли проковтнув, відчув, як тепло розливається по голодному шлунку.
— Ти снідав? — запитав батько.
— Ні.
Я відпив ще ковток. Напій дурманив швидко, знімаючи поганий настрій, і за якусь хвилину-другу я підбадьорився. Лодж із батечком пильно стежили за мною, ніби я був піддослідним кроликом, який піддавався дії ліків.
— Гаразд,— буркнув я.— Тепер мені краще.
Я взяв сигарету із срібної коробки на столі, припалив і помітив, що світить сонце.
— Ну от і добре.
Батечко знову всівся в крісло.
Знайомити їх не було потреби, вони відрекомендувались один одному, поки ждали мене, і, очевидячки, Лодж розповів про фургон і про все інше. Я вважав це найпідлішою зрадою й одверто сказав йому про це. Потім докинув, як ми з Кет вистежили фургон і як наше розслідування зайшло в глухий кут.
Я взяв фужер, сигарету й сів на підвіконня, підставивши спину сонцеві. Сцілла підстригала кущі в саду, я помахав їй рукою.
Лодж, не в своїй звичайній формі, а в сірому фланелевому костюмі, відкрив портфеля й витяг звідти кілька паперів. Потім усівся за стіл і сказав:
— Містер Грегорі подзвонив мені у відділок вранці після вашого падіння.
— На біса це йому здалося?
— Спитайте в нього,— докинув Лодж і, помовчавши, додав:— Я зрозумів з повідомлення вашого батька, що у вас був... гм... провал-пам'яті.
— Так. Більшість подій того дня вимальовується лиш тепер, хоч не пам'ятаю, як вийшов із вагарні сідати на Паліндрома, як мчав на ньому й коли впав. Останнє, що засвідчує свідомість,— Сенді під дощем. Чому я прохав Піта подзвонити вам?
— Ви просили його перед самим заїздом. Очевидно, думали, що впадете. Тож я неофіційно вивчив обставини вашого падіння.— Він раптом засміявся.— Я на вас згаяв весь свій вільний час і навіть сьогоднішній вихідний день. На біса мені все це, й сам не знаю.
А я подумав, що він уже не може без своїх доскіпувань, як пияк без вина.
Лодж тим часом вів далі:
— Я поїхав до стаєнь Грегорі та обдивився Паліндрома. У нього довгий рубець на отих випуклих пампушках...
— На грудях.
— Хай буде на грудях. I я здогадуюся, звідки то взялося.
— О ні! — заперечив я, теж здогадавшись.
— Я допитав тих, що вартували біля перешкод,— вів далі Лодж.— Один з них новий, і ніхто його не знає. Його нібито звати Том Батлер, до того ж він дав вигадану адресу та зголосився чатувати саме біля тієї перепони, де ото ви впали. Така ж історія, як і в Мейденхеді, коли не вважати, що Батлер разом з усіма прийшов отримати свої гроші. Я зажадав глянути на ту перешкоду й на обох стовпах виявив жолобинки на висоті шести футів і шести дюймів од землі.
Коротка мовчанка.
— Он воно що,— мовив я без жодного виразу на обличчі.— Схоже, що мені пощастило більше, ніж Біллові.