— Тітонько Деб, дозвольте відрекомендувати вам Аллана Йорка.
Тітонька Деб простягла мені руку долонею донизу. Я потиснув її, розуміючи, що замолоду цю руку заведено було цілувати.
— Щаслива зустрітися з вами, містере Йорк,— мовила тітонька Деб, і я збагнув, що мав на увазі Ден, розповідаючи про її заморожені аристократичні манери. В її голосі не було ні тепла, ні щирої гостинності. Незважаючи на роки, а може, саме завдяки їм, вона була ще напрочуд гарна. Прямі брови, правильний ніс, різко окреслені губи, сиве волосся, викладене першорядним перукарем; худорлява, струнка статура, рівна спина; тонесенька шовкова блузка під недбало накинутим твидовим жакетом, домашні туфлі ручного виробу з м'якої шкіри. Все було в неї. Все, окрім внутрішнього вогню, завдяки якому Кет у її роки варта буде шістьох.
Вона налила чаю, а Кет передала його мені. Тут були сандвічі з паштетом та домашній торт, политий мадерою, і хоч я уникав чаю, проте, захоплений стеженням у Брайтоні за своїми переслідувачами, не встиг пообідати й відчував голод. Отож їв, пив, а тітонька Деб торохтіла:
— Кет сказала мені, що ви жокей, містере Йорк.— Вона вимовила це так, ніби я був якийсь злочинець.— Вам, може, здасться смішним, але за молодих літ мені забороняли водити знайомство з подібними людьми. Тепер це дім Кет, і вона має право запрошувати кого завгодно.
Я одказав:
— Проте відомо, що Обрі Гастінгс та Джеффрі Беннет теж були жокеями і їх охоче запрошували, коли... коли ви ще були молоді.
Вона звела брови:
— Вони ж були джентльмени!
Я зиркнув на Кет. Вона сиділа, притиснувши долоню до рота, а очі весело посміхалися.
— Авжеж,— потвердив я, намагаючись не сміятися,— це зовсім інша річ.
— Тоді ви, мабуть, зрозумієте,— сказала вона, трохи відтанувши,— чому я не схвалюю нових захоплень небоги. Одне бути власницею скакуна, а зовсім інша річ — водитися з жокеями, яких наймають. Я дуже прихильна до Кет і не хотіла б, щоб у неї з'являлися такі знайомства. Вона ще надто молода й вела досі замкнутий спосіб життя, тому не розуміє, що добре, а що зле. Зате я певна, що ви розбираєтесь, містере Йорк!
Щічки Кет спалахнули:
— Тітонько Деб! — Очевидно, все виходило навіть гірше, ніж вона сподівалася.
— Цілком розумію вас, місіс Пенн,— кивнув я.
— Чудово! Тоді ви, гадаю, приємно скоротаєте з нами час. Може, ще чаю?
Вказавши мені місце й діставши од мене визнання своїх поглядів, вона ладна була стати приязною господинею. У неї була холодна самовпевненість людини, примхи якої задовольняються з самого дитинства. Отож повела далі приємну розмову про погоду, свій сад та про те, як сонце впливає на нарциси.
Відтак двері розчинилися й зайшов чоловік. Я підвівся, а Кет відрекомендувала:
— Дядечку Джордж, це Аллан Йорк.
Він виглядав років на десять молодшим від своєї дружини. Густе, акуратно розчесане сиве волосся, рожеві щоки, гладенько виголені й вологі, ніби він щойно вийшов з ванни, а коли тиснув мені руку, долоня була м'яка й теж волога.
Тітонька Деб заявила без докору в голосі:
— Ти знаєш, містер Йорк один із жокеїв Кет.
Той кивнув.
— Так, Кет казала мені, що ви приїдете. Дуже радий.— Він стежив, як дружина наливає чай, і, беручи в неї з рук чашку, ніжно посміхнувся.
Він був надто огрядний як на свій зріст, хоч жир на животі не випирав, а розливався по всьому тілу, мов підлива. Це справляло враження життєрадісної повноти. Млява добродушність, як у всіх товстунів, м'яка, майже придуркувата розслабленість м'язів на обличчі й водночас гострі очиці під припухлими повіками, що так і свердлили мене. Він нагадував ділка, що їх я безліч зустрічав на роботі; вони ляскають тебе по спині, пропонують пограти в гольф, однією рукою добувають ікру й пляшечку "Крега" сорок дев'ятого року, а другою перехоплюють у тебе контракт.
Він поставив свою чашку й посміхнувся. Моє перше враження зникло.
— Мені дуже цікаво стрінутися з вами, містере Йорк,— почав він, сідаючи й жестом пропонуючи сісти мені. Потім обмацав мене очима дюйм за дюймом — поки я розповідав про Піднебесного. Ми з Кет обговорювали достойності коня, тобто переважно говорив я, бо Кет звала не більше, аніж до Пламптона, а в дядечка Джорджа вся обізнаність сягала не далі того, що Сонячний Південь був переможцем "дербі" 1937 року.
— Він пам'ятає це з пісеньки, яку тоді склали,— втрутилася Кет.— Хоч я не певна, що знає кличку принаймні одного коня.
— А таки знаю! — заперечив дядечко.— Буцефал, Пегас, Чорна Бессі.
Я розсміявся.
— Чому ж ви тоді подарували Кет скакуна?
Дядечко Джордж розкрив рота, потім закрив, підморгнув і пояснив:
— Я гадав, що їй потрібне ширше кола знайомств. У нас тут мало молоді. Мабуть, ми виховували її надто... відокремлено.
Тітонька Деб, якій набридло мовчати, поки йшлося про коней, тепер прилучилася до розмови.
— Дурниці! її виховували так само, як і мене. А отже, правильно. В наш час дівчатам дають уже аж занадто свободи, і це закінчується тим, що вони раптом тікають з мисливцями за посагом або з гультіпаками сумнівного походження. Дівчата потребують суворого нагляду й постійного керівництва, якщо бажають зоставатися леді й вигідно вийти заміж.
При цьому вона хоч не дивилася мені в очі, а, нагнувшись під стіл, гладила свою таксу.
Дядечко Джордж поспішив перевести розмову на інше й запитав, звідки я родом.
— З Південної Родезії,— відповів я.
— Справді?—здивувалася тітонька Деб.— От цікаво! Й ваші батьки збираються вічно там жити?—Вона делікатно хотіла вивідати моє суспільне становище.
— Вони обоє там народилися.
— I не збираються хоч навідати вас? — спитав дядечко Джордж.
— Мати померла, коли мені було десять. А батько, може, й приїде, якщо не буде зайнятий.
— Зайнятий — чим?
— Він комерсант.— Це могло означати що завгодно, від ганчірника й до того, ким батечко був насправді,— господарем велетенського торговельного концерну федерації. Ні дядечко Джордж, ні тітонька Деб не були задоволені моєю непевною відповіддю, та я не став щось додавати. Тітоньку Деб шокувало б і розсердило, якби я виклав геть усе щодо свого походження й намірів у майбутньому після того, як вона прочитала мені невеличку лекцію про жокеїв, до того ж я не міг це зробити через Дена. Йому нічого буде протиставити її бундючності.