Вагнер
(все пильнуючи колби)
Шумує, грає, копошиться,
Іще хвилина — і звершиться.
Великий план чудний у першу мить,
Та розум наш всі випадки розчислить,
І мозок, що прекрасно мислить,
Мислитель здужає створить.
(Захоплено дивлячись на колбу).
Як любо, дзвінко склянка дзенька, дзінька,
Мутніє, сяє; значить, постає!
Вже ясно видно — виграє
У ній гарнесенька людинка.
Чого ще треба у житті?
Ось таємниця без покрова:
Услухайтесь у звуки ті,
Уже ж то голос, вже ж то мова.
Гомункул
(з колби до Вагнера)[69]
Здоров, татусь! То ти мене створив?
Ну обійми ж, та стримуй свій порив,
Не дуже тисни, бо ще колба трісне.
Уже давно це діло звісне:
Природному відкриті всі путі,
А штучне має скніти взаперті.
(До Мефістофеля).
Ага! Це й ти тут, дядечку-шахраю?
Гаразд, мені потрібен ти до краю!
В щасливий час верстав сюди ти путь;
Раз я існую — мушу чинним буть.
Мені уже робота закортіла —
Навчи мене, як братися до діла.
Вагнер
Одне слівце! Мені аж сором навіть —
Старе й мале трудні питання ставить,
Наприклад, це: ніхто ще не докаже,
Що тіло й душу так докупи в'яже,
Що їх ніщо неначе й не розлучить,
Проте одне другого завше мучить;
Або…
Мефістофель
Пожди! Це не яка дивинка:
А чом не ладять чоловік і жінка?
Шкода над цим і міркувать, мій друже,
Тут діло є — кортить малому дуже.
Гомункул
Де діло є?
Мефістофель
(показуючи на бічні двері)
Там покажи свій хист.
Вагнер
(усе вдивляючись у колбу)
Який же гарний хлопчик цей протист!
Бічні двері розчиняються, видно — Фауст на ліжку.
Гомункул
(здивовано)
Значуще.
Колба вислизає Вагнерові з рук, ширяє понад Фаустом і освітлює його.
Гарне місце. Став прозорий[70]
В густім гаю. Купальниці вже голі.
Які ж хороші! Так і ваблять зори…
Але одна аж сяє в їхнім колі —
З геройського, з божественного роду.
У хвилі ось її ступають ноги
Охолодить пломінно-любу вроду
У ласці кришталевої вологи…
Та де взялись — залопотіли крила,
І біла зграя тихе плесо вкрила.
Дівчата врозтіч, лиш одна цариця
Спокійно жде, нічого не боїться
І радо бачить князя-лебедина,
Що вже підплив і лащиться в коліна
І зважно, й ніжно… Ось він осмілів…
Та вже туман спустив густу куртину
І цю принадливу картину
Від мого погляду закрив.
Мефістофель
Чи ба, хлоп'я якого каверзує?
Таке мале, а хвацько фантазує!
Не бачив я нічого.
Гомункул
Та й не міг!
Ти зріс в країні десь північній,
У темноті середньовічній,
Між рицарства й попівщини вериг.
Твій зір до мороку лиш звичний.
(Розглядається).
Яке гидке слизьке каміння,
Яке витке низьке склепіння!
Прокинеться бідак — гай-гай!
Ізнов живцем у гроб лягай.
Гай, став, краса, дівчата голі
Йому ввижались в віщім сні,
І він би вжився в цій неволі,
Де не стає терпцю й мені?
Ходім відціль!
Мефістофель
Чи так, то й так, молодче!
Гомункул
Солдати радо йдуть у бій,
Дівчата йдуть в танець охоче,
Усяке потяг має свій.
Сьогодні ж саме празник роковий
Класичної Вальпуржиної ночі.
Там — не між цих противних стін —
В своїй стихії буде він.
Мефістофель
Такого свята щось я не чував.
Гомункул
Для здивування тут нема підстав:
Привиддя знаєш ти лиш романтичні,
Але існують також і класичні.
Мефістофель
Куди ж це ми з тобою подамось?
Колег античних не люблю чогось.
Гомункул
Північний захід — край твій, Сатано,
Південний схід одвідать нам дано.
В долині там Пеней тече поволі
Через гаї й лани широкополі;
Там рівнява прослалась аж до скал,
Де вікопомний височить Фарсал.[71]
Мефістофель
Стій, стій! Не хочу я оповіданнів
Про боротьбу рабів проти тиранів.
Аж нудно — ледве бій оце пройшов,
Вони знічев'я заведуться знов;
Ніхто з людей і не підозріває,
Що Асмодей усе те витіває.
Неначе йде за волю боротьба,
А придивись — дубасить раб раба.
Гомункул
Та цур їм всім — така вже людська вдача.
Ізмалку в них, як знаєш, бийсь, борись,
То, може, в люди й виб'єшся колись…
Цього б ось нам підвести — от задача.
Як маєш лік — давай сюди мерщій,
А якщо ні, я випробую свій.
Мефістофель
Я знаю штучки брокенські, германські,
Та не пройду крізь засуви поганські.
Мізерний люд та навісна гречва,
А почуття нестримно порива,
В гріхи веселі хоч кого принадить,
А в нас похмурість тим гріхам лиш вадить.
То що ж робить?
Гомункул
Та ти ж відомий зух,
До фессалійських чарівниць-відюх
Ти б залюбки поженихався.
Мефістофель
(хтиво)
До фессалійських чарівниць? Авжеж!
Цього я здавна добивався.
Ніч в ніч із ними не вживеш,
Не хочу я тії турботи,
А для охоти, так, — не проти…
Гомункул
Розкинь свого плаща скоріш.
Він понесе, як і раніш,
Тебе із другом на зальоти;
Я присвічу.
Вагнер
(боязко)
А я?
Гомункул
А ти
Тут дома мусиш в лад все привести.
Бери старі пергамени у руки, —
Життя, мов, можна скласти так і так,
І щоб добрать потрібної сполуки,
Зважай на "що", ще більш зважай на "як".
А я піду в світи шукать пригоди,
Поставлю, може, крапку ту над "/".
Велику ціль досягнемо тоді,
За ревний труд діждемся нагороди, —
І честі, й слави, і добра без меж,
А може, ще знання й чесноти теж.
Прощай!
Вагнер
(смутно)
Прощай! Тяжке мені розстання.
Боюсь, що бачу я тебе востаннє.
Мефістофель
Нум до Пенею, та прямцем!
І дядько буде родич милий.
(Ad spectiatores).
Залежим ми, кінець кінцем,
Від тих, кого самі створили.