Астролог
Що коїш, Фаусте? Фаусте! Схаменись!
Схопив її — і постать ніби тане;
Махнув ключем — і нітиться Паріс!
Ой горе, горе! Лихо з нами стане!
Вибух. Фауст падає крижем. Духи здиміли.
Мефістофель
(виносить Фауста на плечах)
Ох халепа! Зв'яжися із дурним,
То будь ти й чорт — намучишся із ним!
Пітьма. Замішання.
Дія друга
Тісна готична кімната з високим склепінням — колишній Фаустів кабінет, такий, як і був.
Мефістофель
(виходить із-за заслони, підіймає її й оглядається — аж там Фауст лежить на старосвітському ліжку)
Лежи, бідахо! Знову страсть
Тебе обплутала шалена!
Кого вразить сама Гелена,
Тому не скоро пільгу дасть.
(Розглядається).
Дивлюсь сюди-туди, і ніби
Усе лишилось, як було,
Лиш потьмяніли кольорові шиби
Та павутиння всюди прибуло.
Чорнило всхло, папір пожовклим взявся,
Але на місці все добро…
А он лежить і те перо,
Що Фауст ним чорту підписався,
І згусклу кров ще знати на пері,
Що ним була для підпису узята…
Чого б то не дали антикварі,
Щоб мать такого експоната!
Ось плащ старий ще висить на гачку;
Колись хлопчині-простачку
Я в ньому правив теревені-вені,
Що й досі має він за одкровення…
Мені аж закортіло знов
В цім теплім, хоч і грубім хутрі
Торочить речі хитромудрі,
Як той доцент чи богослов.
Учений муж на те здобувся,
А чорт уже давно забувся.
(Знімає зо стіни хутряного плаща і витрушує;
звідти вилізають цикади, жучки і всілякі комашки).
Хор комах[65]
Чолом, наш патроне,
Наш любий, чолом!
Тебе ми впізнали,
В'ємося кругом.
Ти ткнув поодинці нас,
Звідси йдучи,
Тепер нас, дивися,
Кишать тисячі!
Ховається погань
У грудях людей —
Скоріше в кожусі
Добачиш вошей.
Мефістофель
Молодняку радію я без меж!
Ти тільки сій — свого часу пожнеш.
Ще раз хламидою трусну —
Знов хмару кузьок сполохну.
Ховайтесь, любії тваринки,
В усі кутки, в усі шпаринки,
В припалі пилом коробки,
В крихкі посудні черепки,
В сухий потрісканий пергамен,
У череп, в темінь очних ямин…
В цім трухлім мотлоху, в цвіллі
Привілля химородній тлі.
(Одягає плащ).
Знов мантія на плечі впала;
Зіграю ще раз принципала.
Та що кому в пустім званні?
Шаноби хочеться мені.
(Сіпає дзвінка, що дзеленькоче розкотисто-пронизливо,
аж стіни задрижали, двері повідчинялися).
Фамулус
(плентається по довгому темному коридору)
Що так страшно дзеленькоче?
Сходи, стіни — все двигоче;
Крізь мальованії шиби
Блискавки мигочуть ніби;
В стелю наче б'ють перуни —
Так і сиплються шпаруни,
І якась чудовна сила
Двері замкнені одкрила.
Леле! Велетень убравсь то
В старовинний одяг Фауста!
Владні зори, владні жести —
Я вже й ніг не годен звести…
Ні сховатись, ні втекти
Од такої жахоти!
Мефістофель
Ходіть сюди! Вас звати ж Nicodemus?
Фамулус
Добродію! Воістину… Oremus.
Мефістофель
Облишмо це!
Фамулус
Мене ви взнали вмент!
Мефістофель
Та як не взнать — старий, а все студент,
Аж мохом взявсь! Отак і вчений муж
Звікує вік, учившися чимдуж,
Будує звільна картяну будівлю,
Але навряд чи виведе покрівлю…
От ваш учитель — той усе розчовп,
Професор Вагнер високошановний,
Премудрості збирач непогамовний,
У вченім світі перший стовп.
Круг нього завше звідусюди
Юрбою стовплюються люди,
До краю спрагнені знання.
На кафедрі живий підручник,
Мов той Петро, небесний ключник,
Він рай і пекло відчиня.
Чи ж хто зрівняється з ним? Де там!
Він всіх і вся навік скорив
Непохибним авторитетом,
Він навіть Фауста затьмарив.
Фамулус
Е, ні, не так, хай пан мені дарує,
Учитель мій зовсім не гонорує
І вгору не несеться всує,
Бо скромність — то його благая часть.
Відколи муж великий щез непевно,
Він молить в Бога невтоленно й ревно
Повернення його, як визволу з нещасть.
І тут у Фаустовій кімнаті
Ніхто нічого не торка —
Вона господаря чека;
Я аж боюсь сюди вступати.
Та що нам зорі принесли?
Всі мури острах ніби стиснув,
Здригнулись двері, засув тріснув —
А то б і ви тут не були.
Мефістофель
А сам професор Вагнер де?
Ведіть до нього, раз не йде!
Фамулус
Ох! Він суворо наказав
Його не одривать од справ.
На самоті він місяцями
Над чимсь працює до нестями.
То був між вченими чистій —
Тепер мов сажотрус який.
Замурзав кіптем носа й вуха,
Опух увесь — на жар все дмуха,
Кліщами, склянками бряжчить
І жде великого щомить.
Мефістофель
Невже ж мене він тут чеканням зморить?
А я б йому роботу міг прискорить.
Фамулус виходить. Мефістофель велично розсідається на кріслі.
Як тільки я на місце сів —
Ізнов знайомця онде бачу;
Та цей — з новітніх юнаків,
Зухвалий надто аж на вдачу.
Бакаляр[66]
(галасуючи, йде по коридору)
Двері настіж розчахнулись,
Сподівання ворухнулись,
Що в цім пилі та в цій цвілі,
В цій пустелі омертвілій,
У могилі цього дому
Не заскліть живцем живому!
Ції мури, ції стіни
Недалеко од руїни,
Та й склепіння це химерне,
Не підходьте, бо наверне!..
Я нестримний часто в шалі,
Але тут — ні кроку далі.
Що я нині тут узнаю?
А колись же, пам'ятаю,
Першокурсник жовтодзьобий,
Повен щирої шаноби,
Вірив блазням бородатим,
їхнім вигадкам проклятим.
Що казали їм шпаргали,
Те й мені вони брехали,
Нісенітницям учили,
І себе, й мене труїли…
Як! Ізнов в півтьмі кімнати
Щось замріло бородате?
Як і кілька років тому,
Він сидить в плащі рудому…
Це ж той самий баламут,
Що мене морочив тут!
Він дурив мене зухвало,
Бо тоді я тямив мало,
А тепер я підкувавсь —
Не на того він нарвавсь!