— Як каже — не хочуть?
— Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, він вкусить, наче гадюка.
Пан зазирає в вікно. Сонце тільки що встало.
— Ну добре. От що... зараз мені на коня і духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав ціну.
— Слухаю пана.
— Лайдаки!
Але не встигла ранішня тиша ковтнути ще тупіт кінських копит, як знадвору влітає в хату приглушений гомін і тільки високий жіночий голос ріже його, як поломінь дим.
Що там?
Пан одчиняє вікно.
Вся челядь на дворі. Пастухи навіть. Наймички з кухні на бігу лопотять спідницями... Якісь чужі люди.
— Що там за крик? Які там люди?
Пан загортає розхристані груди і хоче щось зрозуміти, але на нього не звертають уваги.
— Максиме! Хто там? Максиме!
Максим врешті біжить, якийсь непевний, налякані очі, а за ним другі.
— Це, прошу пана, не наша вина... Життя миліше за службу... Скалічать, що тоді діти будуть робити...
— Що таке? Ну! Говори!
В одповідь челядь кричить гуртом:
— Як що? Забастовка. Не покинем роботи, поб'ють... Чого тут, ходім... Гей, хлопці, гайда... Це, пане, не наша воля...
Кров заливає панові мозок.
— Куди ви! Сто-ять!..
Скрегнув розлючений голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався. Пан чує, що впав його голос, розбився і не сила підняти. Даремне. Челядь вже біля брами, збилась в воротях, як сіра отара, яку женуть на пашу. З будинку вибігають дівчата і тільки мигтять червоним до сонця. Від обори, спізнившись, поспішає один серед пустки маленький гусій. Підняв руками поли, картуз насунув, батіг в'ється за ним по землі, наче гадючка, і лиша за собою кривулькою слід.
— Куди ти? Гунцвот! — тупа ногою пан. — Назад!..
Гусій тільки піддає ходу. Стоїть пан хвилину і дивиться в пустку.
— Бестії! хлопи!..
Натягає спішно штани і вибіга на подвір'я.
Пусто.
Йде вздовж будинків. Чудно. Не його двір. Наче чужий.
Заходить у чорну пекарню, пхає ногою двері й кричить:
— Марино!
Нікого.
— Олено!
Тихо.
В чорній пекарні, як у кузні. Закопчені стіни, долівка в ямах, а кислий дух поту і рощини, як кіт лінивий на печі, міцно заліг в пекарні. Оберемок дров біля печі, розчато чистить картоплю. І все покинуто жужмом.
Пан іде далі. По подвір'ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вітер моріжком гонить жовті пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так і лишились в оборі. Двері в возовню стоять отвором, і чорна пустка вигляда звідти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворі, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце, але зараз і кида. Невже нікого і біля коней?
— Мусію, гей!!
Знову тихо.
— Мусію! Ти там?
Чудно падає голос в околишню пустку і без одповіді гине.
Пан згортає на череві руки і озирає подвір'я…
Що ж се таке?
Сниться, чи справді?
Ось тільки двір був як серце, що б'ється і розганяє по тілі кров, а тепер все завмерло, спинилось, і кожні зачинені двері, кожна чорна діра отвору — наче загадка.
Пси побачили пана і вже скиглять йому під ноги, скачуть на груди.
Геть!
А бестії, хлопи!
Вертає в дім. І там скрізь пустка. Жінка ще спить. Він проходить через порожні кімнати, зазирає в столову, шука покоївки — ані душі. Злість його душить. Грима дверима, перекидає стільці і хоче так крикнуть, щоб по всіх хатах заскакала стаєнна лайка.
А, бестії, бидло!
Де Ян?
Стає і слуха.
Через те слово враз зашуміли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!
Де Ян?
Він сам послав Яна до Ямищ женців наймати. Ямищани прибудуть, і все скінчиться. Але ті хлопи!
Пан не може сидіти в хаті. Його тягне на двір. В тім дворі-трупі якась принада. Він ще раз проходить його од кінця до кінця, самотній і безпомічний, повз замкнені брами стодол, чорні отвори стаєнь, вогкі й блискучі очі коров.
А Ян, стікаючи потом, весь в хмарі пилу, жене назад. Кінь сапа — сапа економ, трясучись на стременах. Його стрічають криком:
— Що, панський приплічнику, найняв ямищан?
— Маєш женців доволі? ха-ха!
Ян скаче не озирнувшись і тільки здіймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.
Село замкнулось, чекає. Очі у всіх видющі, вуха чуйні. Двір — наче мрець у селі, хоч тихий і нерухомий, а будить тривогу.
Звістка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, ніж економів кінь. Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люди, по хатах двері отвором. На городах спинилась робота. Стоять між грядками, заклавши руки, і розмовляють через сусідські плоти.
— Чули? Хоч би душечка в дворі. Покинули всі.
— Вони давно вже пристали, чекали тільки, аж люди почнуть.
— Що ж воно буде?
— Почне сипатись зерно, набавить ціну.
— Глядіть ще, щоб не найняв сторонніх.
— Де там, не пустять. Наші не пустять чужих.
Прокіп вмовляє:
— Держіться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.
Йому ловлять слова із рота.
— Аякже. Гуртом, мовляли, і батька бить добре.
Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.
— Забастовка! Буде вам забастовка... не один ззаду почуха... ет, чорт зна що.
Але не дуже бояться.
Молодь сміється.
— Ловко?
— А ловко.
У полуднє діти розносять: пан пішов на гуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів йдуть за паном сотні очей. Пан йде між очима, як під зоряним небом.
— Пішов на гуральню до зятя.
— Обідать подався, бо дома нічим.
— Не наварилось.
Навіть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
— Озуть би тебе у постоли...
Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральні.
— Наші побили робочих.
— Брехня. Ніхто їх не бив. Не пустили та й годі.
— Хай пан сам біля худоби походить.
— Ми йому не боронимо.
Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті і не пускати до двору.
Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з гуральні Льольо.
День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.
По полудні знов скаче селом економ, як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.
Люди встигали побачити зад кінський та економову спину.
— Понесло десь у Піски.
— Не поживиться там. Не наймуться.
— А що?
— Бастують.