Але як не дивно, це страшне усвідомлення не охолодило мене, а навпаки, розпалило ще більше. Сьогодні, у момент, коли я цілком тверезо і раціонально розмірковую над тим, що трапилося, я не можу пояснити собі причин того абсурдного вчинку: я моментально зрозумів і відчував кожною клітиною свого тіла, що без жодної потреби вплутуюся у небезпечну історію, але у цьому божевіллі для мене тоді було щось привабливе і воно приємно лоскотало мої нерви. Я передбачав, що трапиться щось гидке, можливо, навіть смертельно небезпечне, тремтів від огиди, що мене втягнуть у якийсь злочин, у якусь брудну прикру пригоду. Але у тому стані ніколи раніше не знаного сп'яніння від життя навіть смерть викликала у мені якусь темну цікавість. Щось штовхало мене вперед – можливо, сором показати власний страх, а можливо, слабкість. Мені кортіло опуститися на саме дно, побачити найгіршу життєву клоаку, програти і втратити все своє минуле, до цієї жахливої пригоди окрім страху додавалося ще незвичне душевне задоволення. І хоча я всіма своїми нервовими закінченнями передчував небезпеку, дуже чітко усвідомлював її розумом, але попри це я ішов слідом за брудною повією з Пратера, тіло якої мене більше відштовхувало, ніж приваблювало, у густі кущі, і був цілковито переконаний, що вона тягне мене тільки для того, щоб передати своїм спільникам. Але відступити я не міг. Сила тяжіння пообідньої пригоди на іподромі продовжувала володіти мною і все більше тягнула мене донизу, до всього злочинного. Усі мої відчуття притупилися, і я, мов п'яний, насолоджувався падінням до все глибшої прірви, і падіння це цілком могло завершитися найгіршим – смертю.
Через кілька кроків вона зупинилася. Її погляд знову невпевнено обвів усе довкола. А потім вона очікувально подивилася на мене:
– Ну, і що ти мені подаруєш?
Он воно що! Про це я зовсім забув. Але питання не повернуло мене до тями. Навпаки. Мені страшенно хотілося дарувати, віддавати, витрачати. Я похапцем сягнув до кишені і витрусив на її розчепірену долоню кілька срібних монет та зім'ятих банкнот. І тут сталося чудо, від спогаду про яке мені й досі стає тепло: можливо, ця бідолаха була вражена такою великою сумою, бо зазвичай отримувала лише дрібні монети за свої брудні послуги, – або ж її здивувала радісна готовність, із якою я віддав їй гроші, майже щасливий позбутися їх. У цьому для неї було щось нове і незвичне, бо вона різко відступила на кілька кроків і крізь сморід цього темного місця я відчув, як її погляд із величезним здивуванням шукає мій. І я нарешті відчув те, за чим так довго полював того вечора: хтось питав за мною, хтось шукав мене, вперше для когось у цьому світі я був живим. І те, що людину в мені помітила саме ця нещасна, яка носила своє тіло, ніби товар, і пропонувала його кожному у темряві, не наважуючись навіть поглянути на покупця, те, що саме вона подивилася мені в очі, ще більше посилило чудернацьке сп'яніння, в якому було як прозріння, так і запаморочення, яке дозволяло мені про все здогадуватися і водночас ні на що не звертати уваги. І ось ця чужа істота уже притиснулася до мене ближче, але не для того, щоб виконати оплачені послуги, а так, що я відчув у цьому її мимовільну вдячність, якесь суто жіноче бажання до зближення. Я торкнувся до її руки, худої і по-дитячому рахітичної, подивився на її маленьке скалічене тіло і уявив усе її життя: брудна канапа десь у передмісті, на якій їй дозволяють спати від ранку до обіду, а довкола товчеться зграйка чиїхось дітлахів, побачив її сутенера, який витискає з неї всі соки, побачив п'яних, які вночі з гикавкою кидаються на неї, спеціальне відділення лікарні, куди її час від часу привозять, аудиторію, у якій молоді і нахабні студенти збираються довкола її оголеного тіла і ніби на манекені вивчають на ньому хвороби. А потім її кінець десь на батьківщині, куди її відвезуть і викинуть, залишивши конати, ніби собаку. Мене охопило неймовірне співчуття до неї і до всіх таких, як вона, – це було тепле і ніжне, але цнотливе відчуття. Я знову і знову гладив її по худенькій руці. А потім нахилився і поцілував здивовану жінку.
У цей момент щось зашаруділо за моєю спиною. Тріснула гілка. Я відскочив назад. І тут почувся грубий і нахабний чоловічий голос:
– Он вони де. Так я і думав.
Я ще не бачив їх, але вже добре знав, хто це такі. Попри усю свою замріяність я жодної секунди не забував про те, що за мною стежили, я навіть очікував цього у стані своєї дивної тодішньої цікавості до всього. З кущів до мене висунулася якась постать, а за нею наступна: двоє чоловіків зі злочинницькою зовнішністю. Вони знову грубо зареготали.
– Негарно займатися у темряві різним свинством. А ще такий порядний пан! Ось його і застукали на гарячому.
Я стояв нерухомо. Кров стугоніла у скронях. Мені зовсім не було страшно. Я просто чекав на те, що трапиться. Нарешті я досягнув самого дна, опинився у найглибшому проваллі. Тепер має настати апогей, розв'язка, кінець, до якого я весь час несвідомо прямував.
Жінка відскочила від мене, але не до нападників. Вона зупинилася десь посередині між нами. Мабуть, це пограбування таки було їй неприємним. А хлопці розізлилися, що я не рухаюся з місця. Вони подивилися один на одного – мабуть, очікували від мене якогось заперечення, прохання, страху.
– Ага, він мовчить, – врешті погрозливо вигукнув один із них.
А інший підійшов до мене й наказав:
– Ви підете з нами до комісаріату.
Я продовжував мовчати. Тоді один із них поклав мені руку на плече і підштовхнув:
– Уперед! – сказав він.
Я пішов. Я не захищався, бо не хотів захищатися: мене паралізувала нечуваність, підлість, небезпечність усієї ситуації. Але моя свідомість залишалася цілковито ясною. Я чітко знав, що хлопці мають боятися поліції більше, ніж я, і що я спокійно міг би відкупитися кількома кронами, але я хотів скуштувати цю халепу в усій повноті і насолоджувався жахливим приниженням у стані якоїсь просвітленої непритомності. Не поспішаючи, я механічно пересував ноги і йшов за ними у напрямку, в якому вони мене вели.
Але саме те, що я так мовчки і слухняно вийшов за ними на світло, здається, збило хлопців із пантелику. Вони пошепки перемовлялися. А потім знову підкреслено голосно заговорили між собою.