— Пане директоре, це ж просто жах! — прошепотів Г. X. Бонді.
— Атож. Ви чули про Цукробанк? Там охопило зразу всіх службовців. Повідкривали каси й заходились роздавати гроші всім, хто прийде. І навіть палили банкноти пачками на вогнищі, розкладеному в головному касовому залі. Якийсь "релігійний більшовизм", сказав би я.
— В Цукробанку? А там нема нашого карбюратора?
— Є. Для центрального опалення. Цукробанк був перший, що придбав його. Тепер поліція закрила банк. Бо, ви знаєте, і адміністрацію, і навіть директорів захопило.
— Пане директоре, я забороняю продавати карбюратори банкам.
— Чому?
— Забороняю, і квит! Хай топлять вугіллям!
— Трохи запізно. Всі банки вже встановлюють нашу систему опалення. А тепер ми монтуємо його в парламенті й усіх міністерствах. Центральний карбюратор на Штваніці вже готовий, він має освітлювати всю Прагу. П'ятдесятикілограмовий велетень, розкішний двигун. Післязавтра о шостій годині його урочисто введуть в дію. Мають бути присутні президент, староста Праги, магістрат і представники МЕАТ. Ви повинні прийти. Насамперед ви.
— Боронь боже! — перелякано вигукнув Бонді. — Ні, ні, нізащо в світі. Я не піду.
— Треба, пане голово. Ми ж не можемо послати туди Розенталя або Губку. Адже то буйні божевільні. Вони б там наговорили бозна-чого. Тут ідеться про репутацію фірми. Староста міста має підготовану промову на честь нашого витвору. Прибудуть представники дипломатичного корпусу й закордонної преси. Велике свято. Як тільки на вулицях засвітиться світло, повсюди військові оркестри заграють туш, співатимуть хори співочого товариства "Глаголь", Кржижкрвського, Дедрасбора , учительський хор, буде фейєрверк і салют — сто один гарматний постріл, ілюмінація Празького Граду і ще бозна-що. Пане голово, ваша присутність там необхідна.
Г. X. Бонді стомлено підвівся.
— Боже, о боже, якщо можеш, — зашепотів він, — звільни мене від чаши сієї...
— То підете? — допитувався невблаганний директор.
— Боже, боже, нащо ти покинув мене!
РОЗДІЛ VIII
На землечерпалці
На Влтаві, трохи вище Штеховиць, нерухомо стояла у вечірньому присмерку землечерпалка МЕ-28. Начеплені на безкінечний ланцюг ковші вже перестали виносити нагору холодний пісок із влтавського дна; вечір був теплий і тихий, пропахлий свіжоскошеною травою та подихами лісу. На північному заході ще світилась спокійна жовтогаряча вечірня заграва. Серед віддзеркаленого у воді неба де-не-де зблискувала божественною іскрою хвилька: сяйне, зашумить і розтане в фосфоричній гладіні.
Від Штеховиць плив до землечерпалки човен; плив поволі проти бистрої течії, чорний на тлі ясної річки, ніби жук-плавунець.
— Хтось до нас їде, — спокійно мовив матрос Кузенда, що сидів на кормі землечерпалки.
— Двоє, — трохи перегодя докинув механік Брих.
— Я вже знаю хто, — сказав пан Кузенда.
— Ота парочка зі Штеховиць, — відказав Брих.
— Піду заварю їм кави, — вирішив пан Кузенда й спустився вниз.
— Так, так, дітки! — загукав пан Брих до човна. — Лівіше! Лівіше! Дівчино, давайте мені руку, отак! І гоп — нагору!
— Ми з Пепиком... — почала дівчина, опинившись на палубі. — Ми... ми хотіли...
— Добривечір, — привітався молодий робітник, що піднявся на палубу вслід за нею. — А де ж пан Кузенда?
— Пан Кузенда варить каву, — відповів механік. — Сідайте. Дивіться, ще хтось сюди пливе. Це ви, пекарю?
— Я! — озвався голос. — Добривечір, пане Брих. Везу вам поштаря та пана лісника.
— Ну, то гайда нагору, брати, — сказав пан Брих. — Як пан Кузенда зварить каву, так і почнемо. Хто ще приїде?
— Я, — почулося з-за борту землечерпалки. — Я, Гудец, хочу вас послухати.
— Здорові були, пане Гудец, — сказав механік униз. — Піднімайтесь нагору, тут є драбинка. Зачекайте, я вам подам руку, пане Гудец, ви ж тут іще не були.
— Пане Брих, — гукали ще якісь люди з берега, — пошліть по нас човна, гаразд? Ми хочемо до вас!
— Змотайтеся по них, ви, там унизу! — сказав пан Брих. — Хай кожному дістанеться слова божого. Брати й сестро, сідайте, сідайте. Тут чисто, відколи в нас поставили кальбуратор. Брат Кузенда принесе вам кави, та й почнемо. Здорові були, хлопці. Лізьте нагору. — Потім пан Брих нахилився над люком, драбинка в якому вела вниз, у нутро землечерпалки. — Агов, Кузендо, на палубі десятеро!
— Гаразд, — озвався знизу приглушений голос. — Уже несу.
— Ну, то сідайте, — припрошував Брих. — Пане Гудец, у нас тут є сама кава; гадаю, ви не образитесь.
— Та що ви! — запевнив пан Гудец. — Я тільки хотів бачити ваше... вашу... ваше засідання.
— Наші молитовні збори, — спокійно поправив його Брих. — Розумієте, тут ми всі брати. Треба вам знати, пане Гудец: я був алкоголік, а Кузенда вдарився в політику, і ось раптом зійшла на нас благодать. І оці брати й сестра, — він показав рукою круг себе, — їздять до нас щовечора молитись про такий самий духовний дар. Осьде у пекаря була ядуха, а Кузенда його зцілив. Ну, пекарю, розкажіть, як воно було.
— Кузенда поклав на мене руки, — тихо, екстатично промовив пекар, — і враз у мене в грудях розлилося таке тепло. Знаєте, так, наче щось усередині луснуло, і я почав так дихати, наче по небу літав.
— Стривайте, пекарю, — поправив його Брих. — Кузенда не накладав рук. Він і сам не знав, що творить чудо. Він тільки зробив на вас рукою отак-о, а ви тоді сказали, що можете дихати. Ось як воно було.
— І ми були при тому, — докинула дівчина з Штеховиць. — У пана пекаря тоді було сяйво навкруг голови. А мені потім пан Кузенда замовив сухоти, правда, Пепику?
Юнак із Штеховиць підтвердив:
— Це чистісінька правда, пане Гудец. Але те, що сталося зі мною, ще дивніше. Я не був порядний, пане Гудец; я вже й у тюрмі сидів — за крадіжку та й ще за дещо, розумієте? Ось пан Брих може вам сказати.
— Та це пусте, — махнув рукою Брих. — Вам тільки благодаті бракувало. Але тут, у цьому місті, пане Гудец, діються дивні речі. Та ви, мабуть, і самі відчуваєте. Брат Кузенда вміє гарно про це говорити, бо він колись ходив на мітинги. Дивіться, він уже йде.
Усі обернулись до люка, що вів з палуби в машинний відділ. З того люка виринула бородата фізіономія з вимушеною, розгубленою усмішкою, мов у людини, яку підпихають ззаду, а вона вдає, ніби нічого не діється. Кузенду вже було видно до пояса — в обох руках він держав великий лист бляхи, на якому стояли кухлики та консервні бляшанки. Він якось непевно всміхався і все піднімався вгору. Уже видно було його ступні на рівні палуби, а пан Кузенда все піднімався зі своїми кухликами. Аж на висоті півметра над люком він спинився, перебираючи ногами: вільно висів у повітрі й видимо намагався дістати ступнями палубу.