Пані де Грассен ніжно поцілувала Ежені, потиснула їй руку і сказала:
– Адольф узявся піднести вам мій маленький подарунок.
Високий білявий юнак, блідий і тендітний, з досить гарними манерами, з вигляду соромливий, – однак це не завадило йому прогуляти в Парижі, куди він їздив вивчати право, вісім чи десять тисяч франків, крім свого утримання, – підійшов до Ежені, поцілував її в обидві щоки і підніс шкатулку, всі речі в якій були з позолоченого срібла – подарунок дешевенький, без смаку, хоч і оздоблений дощечкою з готичними, вельми вправно вигравіюваними ініціалами Е. Г., що могли справити враження надзвичайно тонкої роботи. Коли Ежені відкрила шкатулку, її охопила несподівана радість, радість, від якої дівчата червоніють і тремтять від задоволення. Ежені звела очі на батька, ніби запитуючи, чи можна їй прийняти подарунок, і пан Гранде з інтонацією, якій міг позаздрити навіть актор, промовив: "Візьми, доню моя!" Троє Крюшо остовпіли, помітивши радісний і збуджений погляд, що його кинула на Адольфа де Грассена спадкоємиця, котрій ці скарби видалися чимось неймовірним.
Пан де Грассен почастував Гранде тютюном, сам призволився, струсив порошинки зі стрічки ордена Почесного легіону, що прикрашав петлицю його синього фрака, потім подивився на родину Крюшо так, ніби хотів сказати: "Ану ж, спробуйте відбити цей удар!" Пані де Грассен з удаваною простодушністю насмішкуватої жінки зиркнула на сині вази з букетами, що принесли Крюшо. В цій делікатній ситуації абат Крюшо почекав, поки товариство розмістилося біля вогню, і пішов з Гранде в глиб зали. Коли обидва старі опинилися в ніші вікна, далеко від Грассенів, священик пошепки мовив скнарі:
– Ці люди викидають гроші за вікно.
– Що ж такого, коли ці гроші попадають у мій підвал? – жартом відповів старий виноградар.
– Якби ви схотіли подарувати своїй дочці золоті ножиці, ви б мали змогу це зробити, – зауважив абат.
– Мої подарунки кращі за ножиці,– відказав Гранде.
"Ну ж і йолоп мій племінничок, – подумав абат, дивлячись на суддю, скуйовджене волосся якого надавало ще бридкішого вигляду його смаглявому обличчю. – Не міг вибрати на подарунок якусь цінну дрібничку!"
– Ми складемо вам партію в лото, пані Гранде, – мовила пані де Грассен.
– Нас багато, і ми можемо грати за двома столами…
– Сьогодні свято Ежені – хай буде загальне лото, – сказав дядечко Гранде. – І ці двоє дітей гратимуть з нами.
Колишній бондар, що ніколи не брав участі в жодній грі, вказав на дочку та Адольфа.
– Нанон, розставляй столи.
– Ми вам допоможемо, мадмуазель Нанон, – весело запропонувала пані де Грассен, втішаючись радістю Ежені.
– Я ніколи в житті не була така задоволена, – сказала їй спадкоємиця. – Ніколи не бачила такої краси.
– Це Адольф привіз із Парижа і сам вибирав, – додала пошепки пані де Грассен.
"Плети, плети, клята інтриганко! – думав голова суду. – Хай-но коли-небудь виникне судова справа в тебе чи у твого чоловіка, не сподівайся, що вона для вас вдало повернеться!"
Нотар, сидячи в своєму кутку, спокійно дивився на абата і міркував:
"Хай собі стараються ці Грассени; моє багатство, разом з багатством мого брата і небожа, становить суму близько мільйона ста тисяч франків. Грассени ж мають щонайбільше половину цього, та ще й дочка в них є; нехай дарують що завгодно! І спадкоємиця, і подарунки – все це одного чудового дня перейде в наші руки".
О пів на дев’яту поставили два столи. Гарненькій пані де Грассен вдалося посадити свого сина поруч Ежені. Дійові особи цієї сцени, дуже цікавої, хоч зовні й звичайної, озброєні строкатими, вкритими цифрами картками та фішками з синього скла, здавалося, слухали дотепи старого нотаря, котрий не витягав, жодного номера без зауважень, але насправді всі думали про мільйони пана Гранде. Старий бондар пихато поглядав на рожеве пір’я й свіже вбрання пані де Грассен, на поважне обличчя банкіра, на Адольфа, голову суду, абата, нотаря і міркував:
"Вони прийшли заради моїх грошей. Ці люди приходять сюди нудьгувати заради моєї дочки. Х-хе! Моя дочка ні для тих, ні для тих, усі вони – тільки гачки, на які я ловлю рибу!"
Ці родинні веселощі в старій сірій залі, тьмяно освітленій двома свічками; цей сміх під звук прядки дебелої Нанон, сміх, щирий тільки з уст Ежені та її матері; ця дріб’язковість у поєднанні з такими величезними прибутками; ця молода дівчина, обплутана і затягнена в пастку виявами дружби, яким вона вірила, схожа, на пташок, які й не підозрюють, що стають жертвою через свою високу ціну, – все це робило сцену комічною і сумною. А втім, чи не характерна ця сцена для всіх часів, і народів, тільки що тут її зведено до найпростішої форми?
Постать Гранде, що мав величезний зиск від удаваної приязні цих двох родин, панувала в цій драмі, розкриваючи її зміст. Адже це було єдине божество, в яке вірить сучасність, – втілення могутності грошей. Ніжні людські почуття посідали тут другорядне місце, володіючи трьома чистими серцями: Нанон, Ежені та її матері. І скільки ж невідання було в їхній простодушності! Ежені та її мати не мали найменшої гадки про багатство Гранде; життєві справи вони оцінювали тільки у світлі своїх неясних уявлень, вони не обожнювали й не зневажали грошей, бо звикли обходитися без них. Їхні почуття, притлумлені, але живучі, були таємницею їхнього існування і робили їх цікавим винятком поміж цих людей, життя яких обмежувалося тільки матеріальними інтересами. Жахлива доля людини! Щастя завжди є наслідком невідання. В ту мить, коли пані Гранде виграла шістнадцять су – найбільше від усіх в цьому залі – і дебела Нанон радісно сміялася, спостерігаючи, як хазяйка дому ховає цю "величезну" суму в кишеню, удар молотка у вхідні двері пролунав з такою силою, що жінки підскочили на стільцях.
– Ні, це не сомюрець постукав, – мовив нотар.
– Хіба ж можна так грюкати? – сказала Нанон. – Що вони, двері хочуть проломити, чи що?
– Кого це чорт приніс? – вигукнув Гранде.
Нанон узяла свічку і в супроводі Гранде пішла відчиняти.
– Гранде! Гранде! – скрикнула його дружина, і опанована неясним почуттям страху, кинулася до дверей зали.
Гравці перезирнулися.