Посеред хвіртки було віконце з густими іржавими ґратами, до ґрат кільцем прикріплений молоток, яким ударяли по зігнутій головці великого цвяха. Цей схожий на знак оклику дверний молоток був із тих, що їх наші предки називали "ковалем"; справді, уважно роздивившись молоток, знавець старовини знайшов би в ньому деякі ознаки вже стертої блазенської постаті. Крізь грати віконця, призначеного для того, щоб під час громадянських воєн пізнавати друзів чи недругів, цікаві могли розгледіти в глибині темної, зеленкуватої арки кілька вичовганих східців, які вели до саду, мальовничо огородженого грубезними, завжди вогкими мурами з купками миршавої зелені. Це були мури міських укріплень, на валах яких росли садки кількох сусідніх господарів.
Головною кімнатою першого поверху була зала, до якої входили крізь двері під аркою. Мало хто розуміє все значення зали в маленьких містечках Анжу, Турені та Беррі. Зала – це одночасно і передпокій, вітальня, кабінет, будуар і їдальня; коротко – це осередок домашнього життя, спільне вогнище родини. Тут місцевий цирульник двічі на рік стриг пана Гранде; тут приймали фермерів, парафіяльного священика, супрефекта, сюди приходив хлопець з млина. В цій кімнаті, двоє вікон якої виходили на вулицю, була дощата підлога, стіни згори донизу обшиті сірими дерев’яними панелями із старовинним орнаментом; стелю щільно вкладено з необшиваних балок, теж пофарбованих у сірий колір, а шпарини між ними законопачено білим, тепер уже пожовклим клоччям. Верхню частину каміна з білого нетесаного каменю прикрашав старий мідний годинник, інкрустований черепаховими арабесками; краї зеленкуватого дзеркала на камінній поличці, зрізаній фасетом, щоб видно було її грубизну, відбивалися світлою смужкою в старовинному трюмо, оправленому стальною готичною рамою з золотою насічкою. Дві мідні позолочені жирандолі по кутах каміна мали подвійне призначення: коли знімали троянди, що служили розетками, велика гілка яких була прикріплена до п’єдесталу з блакитнуватого мармуру, оздобленого старою міддю, цей п’єдестал міг правити за свічник для будніх вечорів. На оббивці крісел старовинної форми були зображені сцени з байок Лафонтена: але це треба було знати наперед, щоб розібрати сюжети, бо розгледіти злинялі барви й постаті, спотворені церуванням, було важко. В чотирьох кутках цієї зали стояли шафи, схожі на буфети з заяложеними етажерками по боках. У простінку між двома вікнами притулився старенький інкрустований столик, верх якого міг правити за шахівницю. Над цим столиком висів овальний барометр з чорним обідцем, оздобленим стрічками з позолоченого дерева, проте він був так засиджений мухами, що позолота майже не проглядала. Два пастельні портрети на стіні проти каміну мали зображати діда пані Гранде, старого пана де ла Бертельєр у формі лейтенанта французької гвардії, та покійну пані Жантійє в одязі пастушки. Вікна були задраповані червоними гродетуровими завісами, що їх підтримували шовкові шнури з китицями. Цю розкішну оздобу, яка так мало пасувала до звичок Гранде, придбали разом з будинком, як і трюмо, годинник, м’які крісла та куткові шафи з рожевого дерева. Біля вікна, що ближче до дверей, стояв солом’яний стілець; до його ніжок було прибито підставки, які робили стілець вищим настільки, аби пані Гранде, сидячи на ньому, могла бачити перехожих. Простенький робочий столик з вишневого дерева займав усю віконну нішу, а поруч нього стояло присунуте близенько невеличке крісло Ежені Гранде. Уже п’ятнадцять років від квітня до листопада мати й дочка мирно проводили тут у безперервній праці всі дні. Першого листопада вони могли переходити на зимове місце – біля каміну. Тільки з цього дня Гранде дозволяв запалювати камін у залі, а 31 березня наказував гасити його, незважаючи ні на весняні, ні на осінні холоди. Жарівня, наповнена гарячим вугіллям з кухонної печі, вугіллям, яке вміло зберігала дебела Нанон, допомагала пані й мадмуазель Гранде терпіти найхолодніші ранки та вечори у квітні й жовтні. Мати й дочка самі шили і лагодили всю білизну, обидві сумлінно працювали цілими днями, як наймити, і коли Ежені хотілося вишити комірчик для матері, їй доводилось уривати час від сну і обдурювати батька, користуючись тайкома свічкою. Скнара вже давно рахував свічки, які видавав дочці та дебелій Нанон, так само як щоранку розподіляв хліб та продукти на день.
Дебела Нанон була, певно, єдиною людською істотою, здатною переносити деспотизм свого хазяїна. Все місто заздрило панові й пані Гранде, що мали таку наймичку. Дебела Нанон, прозвана так за свій зріст – п’ять футів вісім дюймів – служила у Гранде вже тридцять п’ять років. Отримувала вона тільки шістдесят ліврів платні, а проте її вважали однією з найбагатших служниць у Сомюрі. Ця платня, яку вона збирала тридцять п’ять років, дала їй змогу нещодавно покласти чотири тисячі ліврів у нотаря Крюшо, щоб мати довічну ренту. Кожна служниця, бачачи, що бідолашна шістдесятирічна жінка має шматок хліба на старість, заздрила їй, не думаючи про те, в якому тяжкому рабстві, якими тривалими і наполегливими заощадженнями той шматок здобуто. У двадцять два роки бідна дівчина ніде не могла влаштуватися працювати, така відразлива була в неї зовнішність; а насправді це враження було дуже несправедливе: якби її голова була на плечах гвардійського гренадера, нею б захоплювалися; та, як кажуть, всьому своє місце. Після пожежі Нанон змушена була покинути ферму, де вона доглядала корів, і податися у Сомюр з незламною рішучістю не гребувати ніякою роботою. На той час пан Гранде подумував про одруження і хотів уже налагоджувати своє господарство. Він нагледів цю дівчину, котру спроваджували від дверей до дверей. Вміючи, як справжній бондар, оцінити фізичну силу, він зрозумів, яку вигоду можна мати від істоти жіночої статі геркулесової будови, міцної на ногах, як шістдесятирічний дуб на своєму корінні, з дужими стегнами, широкою спиною, з руками биндюжника і з чесністю непохитною, як її незаймана цнотливість. Ні бородавки на її гренадерському обличчі, ні цегляний колір шкіри, ні жилаві руки, ні лахміття Нанон не злякали бондаря, який був ще в тому віці, коли серце може трепетати. Отож він одяг, узув і нагодував бідолашну дівчину, дав їй платню і не попихав нею надміру. Побачивши такий прийом, дебела Нанон потай плакала з радощів і щиро прив’язалася до бондаря, хоч той її експлуатував, як кріпачку. Нанон робила все: куховарила, прала, ходила до Луари полоскати білизну, приносила її на своїх плечах; вона вставала вдосвіта, лягала пізно; варила їсти для всіх наймитів під час збору винограду, наглядала за ними; стерегла, як вірний пес, хазяйське добро; нарешті, сповнена сліпої довіри, покірливо виконувала найбезглуздіші примхи господаря. Славетного 1811 року, коли були великі труднощі при зборі винограду, Гранде вирішив подарувати Нанон свій старий годинник – єдиний подарунок, який вона від нього отримала за двадцять років служби. Правда, він оддавав їй свої старі черевики (вони були якраз на неї), але за три місяці вони так зношувалися, що вже не можна було вважати їх за подарунок. Злидні зробили цю бідну дівчину такою скупою, що Гранде в решті решт полюбив її, як люблять собаку, а Нанон дала надягти на себе ошийник, обтиканий шипами, які її вже не кололи. Навіть коли Гранде надто скупо відрізав хліба, вона не скаржилася; суворий режим, що панував у домі, давав деякі гігієнічні вигоди: тут ніхто ніколи не хворів, і Нанон весело брала свою частку цих вигод.