– Я тікаю, – сказав Гранде. – В домі стало неможливо жити: мати й дочка міркують і балакають так, ніби… Бр-р-р! Пхе! Гарненький новорічний подарунок я дістав од вас! Ежені! – гукнув він. – Так, так, плачте! Вас мучитиме сумління за те, що ви робите, чуєте? Яка користь, що ви причащаєтесь мало не двічі на місяць, коли ви потай віддаєте батькове золото ледареві, котрий пошматує вам серце, коли у вас більше нічого буде йому дарувати? Ось побачите, чого вартий ваш Шарль із своїми сап’яновими чобітками й виглядом "не чіпай мене". У нього нема ні серця, ні душі, якщо він смів забрати скарб бідної дівчини без згоди батьків.
Коли двері на вулицю зачинилися, Ежені вийшла з своєї кімнати.
– Як відважно ви заступалися за мене! – сказала вона.
– Бачиш, дитино моя, до чого призводить непослух! Ти примусила мене збрехати.
– О, я благатиму Бога покарати тільки мене.
– Невже це правда, – входячи, сказала розгублена Нанон, – що мадмуазель буде на хлібі й воді до кінця днів своїх?
– Ну й що, Нанон? – спокійно відповіла Ежені.
– Тоді й мені не їсти більше фрипів, коли хазяйська дочка їстиме сухий хліб… Ні, ні.
– Ні слова про все це, Нанон, – сказала Ежені.
– Та мені в горло ніщо не полізе!
Вперше за двадцять чотири роки Гранде обідав на самоті.
– От ви й овдовіли, пане, – сказала йому Нанон. – Мало приємного бути вдівцем, коли в домі дві жінки.
– Ти, я до тебе не балакаю. Заткни свою пельку, або я тебе вижену. Що це там кипить у каструлі?
– Це я здір перетоплюю.
– Сьогодні ввечері прийдуть гості, запали камін.
Панове Крюшо, пані де Грассен та її син прийшли о восьмій годині і здивувалися, не побачивши ні пані Гранде, ні її дочки.
– Дружина трохи нездужає, а Ежені біля неї,– сказав старий виноградар, і його обличчя було незворушне.
Близько години точилася розмова про те, про се, потім пані де Грассен підвелася і пішла провідати пані Гранде; коли вона спустилася, всі звернулися до неї:
– Як почуває себе пані Гранде?
– Кепсько, зовсім кепсько, – сказала вона. – Стан її здоров’я мене дуже непокоїть. В її віці треба бути дуже обережною, дядечку Гранде.
– Побачимо, побачимо, – неуважно мовив виноградар.
Усі попрощалися. Коли Крюшо вийшли з дому, пані де Грассен сказала їм:
– У Гранде щось сталося. Матері дуже зле, хоч вона й сама цього не знає. У дочки очі такі червоні, ніби вона багато плакала. Може, вони хочуть видати її заміж проти волі?
Коли виноградар ліг спати, Нанон нечутно, в м’яких капцях, прийшла до Ежені й поставила перед нею паштет, запечений у каструлі.
– Ось, мадмуазель, – сказала добра жінка. – Корнуайє дав мені зайця. Ви їсте мало, і вам цього паштету вистачить на тиждень, а мороз такий, що він не зіпсується. Принаймні ви не будете на сухому хлібі. Це дуже шкідливо для здоров’я.
– Бідолашна Нанон! – озвалась Ежені, стискаючи її руку.
– Паштет у мене вийшов смачний, ніжний. А він нічого й не помітив. Я й сала, й лаврового листу купила на свої шість франків – я хазяйка своїх грошей.
Потім служниця вибігла, бо їй почулося, що йде Гранде.
Кілька місяців виноградар часто заходив до дружини в різну пору дня, але не згадував імені дочки, не бачив її, не натякав про неї. Пані Гранде не виходила зі своєї кімнати, і стан її здоров’я день у день погіршувався. Старого виноградаря ніщо не могло зламати. Він лишався непохитний, суворий і холодний, мов гранітна брила. Як завжди, він ішов з дому і повертався; але більше не затинався, менше балакав і в справах став ще черствіший, ніж будь-коли. Частенько він помилявся в розрахунках.
– У Гранде щось сталося, – казали крюшотинці й грассеністи.
– Що ж могло статися у Гранде? – незмінно запитували одне одного на сомюрських вечорах.
Ежені ходила до церкви з Нанон. Коли при виході з церкви пані де Грассен зверталася до неї, вона відповідала ухильно, не вдовольняючи цікавості цієї жінки. Однак через два місяці ні від трьох Крюшо, ні від пані де Грассен уже не можна було приховати таємницю ув’язнення Ежені. Її постійну відсутність ніяк не можна було пояснити. Потім, хоч і невідомо було, хто зрадив таємницю, все місто дізналося, що від початку року мадмуазель Гранде за наказом батька сидить у своїй холодній кімнаті на хлібі й воді, що Нанон готує ласощі, приносячи їх Ежені вночі; було навіть відомо, що дівчина може бачитися з матір’ю і доглядати за нею тільки тоді, коли батька нема вдома. Поведінку Гранде суворо засуджували. Все місто, пригадавши його зради, жорстокість, поставило, так би мовити, старого поза законом, і всі від нього відсахнулися. Коли він проходив, усі тикали пальцем на нього, перешіптувались. Коли його дочка разом з Нанон спускалася покрученою вулицею до обідні чи вечірні, всі сомюрці підходили до вікон, з цікавістю розглядаючи багату спадкоємицю, її манери, обличчя, пойняте смутком і ангельською лагідністю. Ув’язнення, батькова неласка нічого не значили для неї. Адже вона бачила карту півкуль, лавочку в садку, частину стіни, відчувала на устах мед, залишений поцілунком коханого. Спершу вона нічого не знала про розмови в місті, які стосувалися її, так само як не знав про них і пан Гранде. Релігійна і чиста перед Богом, вона черпала в своєму сумлінні й коханні силу, щоб легше терпіти батьківський гнів і помсту. Та одне глибоке горе примушувало замовкнути всяке інше горе: її мати, істота тиха і лагідна, що на порозі домовини засяяла особливою красою душі, її мати з кожним днем згасала. Часто Ежені докоряла собі за те, що мимохіть стала причиною жорстокої, повільної хвороби, яка вбивала матір. Щоранку, тільки-но батько виходив із дому, вона сідала біля матері в головах і Нанон приносила їй сніданок. Та бідна Ежені була сумна, страждаючи стражданням своєї матері; вона мовчки, жестом вказувала Нанон на матір, плакала і не насмілювалась говорити про кузена. І пані Гранде змушена була перша запитувати:
– Де він? Чом він не пише?
Ні мати, ні дочка не мали уявлення про відстані.
– Думаймо про нього, мамо, – відповідала Ежені.– А говорити не треба. Ви хворі.
– Діти мої,– казала пані Гранде, – мені не шкода життя. Бог мені допоміг, давши радісно зустріти кінець моїх страждань.