– У нас тут є два-три мільйонні підприємства; а що вже пан Гранде, то він і сам не знає ліку своїм грошам.
Ще 1816 року найспритніші сомюрські рахубники оцінювали вартість земельних маєтків цього старого на суму близько чотирьох мільйонів; та оскільки від 1793-го до 1817-го йому повинно було перепадати в середньому по сто тисяч франків річного прибутку, то виходило, що пан Гранде мав готівкою стільки грошей, скільки коштувало його нерухоме майно. І коли після партії в бостон чи бесіди про виноградники заходила мова про пана Гранде, проникливі люди казали:
– Дядечко Гранде?.. Та в нього добрих шість-сім мільйонів.
– Ви спритніші за мене, – мені так і не пощастило взнати загальну суму, – відповідали пан Крющо або пан де Грассен, якщо їм траплялося чути такі балачки.
Коли якийсь парижанин говорив про Ротшільдів або пана Лафітта, сомюрці запитували, чи вони такі самі багаті, як пан Гранде. На ствердну відповідь парижанина, кинуту із зневажливою посмішкою, вони перезиралися і недовірливо хитали головою. Таке величезне багатство вкривало золотим покровом усі вчинки цієї людини. Якщо спершу деякі особливості його життя давали привід до кепкування й жартів, то згодом і кепкування, й жарти вичерпалися. Будь-які вчинки пана Гранде виправдував його непохитний авторитет. Мова виноградаря, одяг, жести, кліпання були законом у краї, де кожен, вивчивши все це, як натураліст вивчає дію інстинкту в тварин, оцінив глибоку й мовчазну мудрість його найнезначніших рухів.
– Люта буде зима, – казали люди, – дядечко Гранде надів хутряні рукавиці; треба збирати виноград.
– Дядечко Гранде запасається клепками, – цього року вина буде вдосталь.
Пан Гранде ніколи не купував ні м’яса, ні хліба. Його фермери-орендарі щотижня привозили йому достатній запас каплунів, курчат, яєць, масла та збіжжя в рахунок орендної плати. У нього був млин; орендар мусив не тільки вносити умовлену плату, а ще й приїздити до Гранде, брати певну кількість зерна, молоти його і привозити назад борошно та висівки. Єдина його служниця, дебела Нанон, хоч уже була немолода, сама щосуботи пекла хліб для сім’ї. Пан Гранде домовився також зі своїми орендарями-городниками, щоб вони привозили йому городину. Фруктів він мав удосталь і для продажу на ринку. На дрова йому рубали сухостій з його живоплотів або корчували на полях старі, напівзогнилі пні; фермери привозили йому ці дрова своїми підводами вже попиляні, з люб’язності складали в дровітні, за що діставали від нього подяку. Відомо було, що витрачав він гроші тільки на свячений хліб, на одяг дружині й дочці, на оплату їхніх стільців у церкві, на освітлення, на платню дужій Нанон, на лудіння каструль, на податки, ремонт будівель та на свої підприємства. У нього було шістсот арпанів недавно купленого лісу; охороняти його він доручив сусідському сторожеві, пообіцявши за те винагороду. Тільки після придбання лісу на його столі почала з’являтися дичина. В поводженні цей чоловік був дуже простий. Говорив мало. Свої думки звичайно висловлював стиха короткими повчальними реченнями. З часів революції, відколи він привернув до себе увагу, старий, якщо йому доводилося говорити довго чи вступати в суперечку, стомлено затинався; його безладне бурмотіння, потік слів, у якому губилася думка, явна відсутність логіки, приписувані неосвіченості,– все було удаване і належним чином з’ясується завдяки деяким подіям цієї повісті. А втім, чотири речення, точні, як алгебраїчні формули, завжди допомагали йому розв’язувати всі життєві труднощі: "Не знаю", "Не можу", "Не хочу", "Побачимо". Він ніколи не казав "так" чи "ні", ніколи нічого не писав; коли з ним говорили, спокійно слухав, тримаючись правою рукою за підборіддя і спираючись ліктем на долоню лівої руки; про кожну справу складав свою думку, якої вже не змінював. Він довго обмірковував найдрібніші угоди. Коли після хитрої розмови співбесідник, певен, що вже тримає його в руках, виказував свої таємні наміри, Гранде відповідав:
– Я нічого не можу вирішити, не порадившись з дружиною.
Його дружина, з якої він зробив собі справжню рабиню, була найзручнішою ширмою. Він ні в кого ніколи не бував і нікого не хотів ні приймати, ні запрошувати на обід; ніколи не зчиняв галасу і, здавалося, заощаджував усе, навіть рухи. Ні до чого не торкався він і в інших, завжди шануючи власність. А втім, крізь тихий голос та обачне поводження прохоплювались мова й звички бондаря, особливо вдома, де він стримувався менше, ніж деінде. На вигляд Гранде був футів п’ять заввишки, кремезний, дебелий; його литки досягали дванадцяти дюймів в обводі, суглоби були вузлуваті, плечі широкі, обличчя кругле, засмагле, таранкувате; підборіддя пряме, губи рівні, зуби білі, вираз очей спокійний і хижий, такий, як народ приписує василіскові; чоло, не позбавлене знаменитих виступів, вкривали поперечні зморшки; рудувате з сивиною волосся було наче "золото зі сріблом", як казали деякі молодики, котрі ще не знали, що означає збиткуватися з пана Гранде. На кінці його товстого носа була вкрита прожилками гуля, яку прості люди не без підстав вважають за ознаку підступності. Це обличчя було позначене небезпечним лукавством, холодною чесністю, егоїзмом людини, звиклої зосереджувати свої почуття на втіхах скнарості. Єдина справді дорога для нього істота була дочка Ежені, його спадкоємиця. Поводження, манера, хода – все в ньому свідчило про впевненість у собі, що її породжують постійні життєві успіхи. Недаремно пан Гранде, хоч і видавався людиною м’якою й сумирною, насправді мав залізний характер. Одягнений завжди однаково, він і тепер був такий самісінький, як 1791 року. Його грубезні черевики були із ремінними шнурками, в усяку пору року він носив вовняні панчохи, короткі з срібними пряжками штани грубого коричневого сукна, оксамитовий, наглухо застебнутий жилет у жовті і руді смужки, просторий каштановий сюртук, чорну краватку і квакерський капелюх. Рукавички, цупкі, як у жандармів, служили йому двадцять місяців, і щоб вони не бруднилися, він звичним рухом клав їх на криси капелюха, завжди на те саме місце. Сомюр нічого більше не знав про цього чоловіка.