Крюшо були йому потрібні, та він не хотів сам іти за ними, а поклав собі примусити їх прийти до нього і того ж вечора почати комедію – план її тільки-но було складено, щоб назавтра, не втративши жодного мідяка, стати предметом захоплення всього міста.
Коли батька не було вдома, Ежені мала щасливу можливість відверто зайнятися своїм коханим кузеном і без остраху вилити на нього скарби свого співчуття, одного з найпрекрасніших проявів вищості жінки, єдиного почуття, яке вона охоче дає відчути, єдине, в чому вона пробачає чоловікові, коли він дозволяє взяти над собою гору. Три або чотири рази Ежені підходила до кімнати кузена, щоб прислухатися до його подиху, дізнатися, чи спить він, чи пробудився; потім, коли він устав, вершки, кава, яйця, фрукти, тарілка, склянка, все, що мало відношення до сніданку, не уникло її уваги. Вона легко піднялася по старих сходах, щоб послухати, що робить кузен – одягається чи й досі плаче? Підійшла до дверей.
– Кузене!
– Що, кузино?
– Де ви бажаєте снідати – у залі чи в своїй кімнаті?
– Де ви хочете.
– Як ви себе почуваєте?
– Люба кузино, сором признатись, я голодний.
Ця розмова крізь двері була для Ежені цілим епізодом роману.
– Ну гаразд, ми принесемо вам сніданок у вашу кімнату, щоб не злостити тата.
Легко, як пташка, вона спустилася на кухню.
– Іди, Нанон, прибери у нього в кімнаті.
Ці сходи, по яких стільки ходжено вгору й униз, на яких гучно лунав найменший звук, здавалися їй світлими, ніби й вони обновилися, ніби промовляли до неї, були молоді, як вона, молоді, як її кохання, якому вони служили.
В решті решт її мати, добра, поблажлива мати, піддалася примхам цього кохання, і, коли в кімнаті Шарля було прибрано, вони пішли удвох провідати нещасного: хіба християнське милосердя не велить утішати? В релігії ці дві жінки почерпнули чимало дрібних софізмів, щоб виправдати свої вчинки. І от Шарль Гранде відчув себе оточеним найніжнішим і найщирішим піклуванням. Його наболіле серце гостро відчуло ніжність тієї лагідної дружби, того теплого співчуття, яке ці дві душі, завжди пригнічені, опинившись на хвилину вільними, щедро виявили у своїй звичній сфері – у світі страждань. На правах родички Ежені почала складати білизну, туалетні речі, привезені кузеном, і могла досхочу милуватися кожною коштовною дрібничкою, срібними й золотими витребеньками тонкої роботи, які попадалися їй під руку і які вона подовгу тримала, ніби розглядаючи.
Шарля глибоко розчулило великодушне співчуття тітки й кузини; він досить добре знав паризький світ і розумів, що там він, у його теперішньому становищі, зустрів би тільки холодні й байдужі серця. Ежені постала перед ним у всьому блиску своєї особливої краси; він тепер захоплювався простотою звичаїв, з яких учора глузував. І коли Ежені взяла в Нанон фаянсову чашку кави з вершками й подала кузенові з усією простодушністю почуття, кинувши на нього погляд, сповнений доброти, в очах парижанина заблищали сльози, він узяв її руку і поцілував.
– Та що це знову з вами? – спитала дівчина.
– О, це сльози вдячності,– відповів Шарль.
Раптом Ежені рвучко обернулася до каміна і взяла свічники.
– Нанон, віднесіть це, – сказала.
Коли вона подивилася на кузена, фарба ще не зійшла з її лиця, але погляд приховував правду, не виказував надмірної радості, яка переповнювала її серце; їхні очі виражали одне й те саме почуття, а душі злилися в одній думці: майбутнє належало їм.
Це ніжне хвилювання було для Шарля тим чарівніше в його великому горі, що воно було несподіване. Удар молотка змусив обох жінок повернутися на свої місця. На щастя, вони встигли досить швидко спуститися зі сходів і були вже за роботою, коли ввійшов Гранде; якби він зустрів їх під склепінням, цього було б досить, щоб викликати його підозріння. Старий швиденько проковтнув сніданок; незабаром прийшов сторож із Фруафона, який усе ще не отримав обіцяної винагороди; він приніс зайця, куріпок, забитих у парку, вугрів і двох щук від мірошників.
– Еге! Бідолаха Корнуайє прийшов саме вчасно. Це годиться в їжу, га?
– Так, милостивий паночку, їх убито два дні тому.
– Ну, Нанон, хутко! – сказав Гранде. – Забирай це все на обід; я сьогодні частую обох Крюшо.
Нанон витріщила очі і обвела поглядом усіх присутніх.
– Гаразд, – сказала вона, – а де ж я візьму шпик та приправи?
– Жінко, – гукнув Гранде, – дай Нанон шість франків і нагадай мені, щоб я приніс із погреба доброго вина.
– Так що ж, пане Гранде, – заговорив сторож, який приготував урочисту промову, щоб добитися платні,– пане Гранде…
– Та-та-та-та, – заторохтів Гранде, – я знаю, що ти хочеш сказати: ти хлопець добрий; завтра побачимо, сьогодні я дуже поспішаю. Жінко, дай йому сто су, – звернувся він до пані Гранде.
Старий вийшов. Бідна жінка була щаслива купити мир ціною одинадцяти франків. Вона знала, що Гранде заспокоювався тижнів на два, відібравши отак, монета за монетою, гроші, які раніше давав їй.
– Візьми, Корнуайє,– сказала вона і тицьнула сторожеві десять франків. – Прийде час, ми віддячимо тобі за твої послуги.
Корнуайє нічого було сказати. Він пішов.
– Пані,– мовила Нанон, уже в чорному чепці, з кошиком у руках, – мені треба тільки три франки, решту лишіть у себе. Обійдеться й так.
– Приготуй добрий обід, Нанон, кузен зійде до столу, – сказала Ежені.
– Ні, тут таки діється щось незвичайне, – промовила пані Гранде. – Це втретє з дня нашого весілля твій батько дає обід.
О четвертій годині, коли Ежені з матір’ю накрили стіл на сім осіб, а господар дому поставив кілька пляшок добірних вин, що їх так любовно зберігають провінціали, Шарль зайшов до зали. Він був блідий. Його рухи, поведінка, очі й голос були сповнені чарівного смутку. Юнак не вдавав, що страждає, а справді страждав, і тінь страждання на його обличчі надавала йому привабливості, що так подобається жінкам. І Ежені покохала його ще більше. Можливо, нещастя наблизило його до неї. Шарль уже не був багатим і вродливим юнаком із недосяжних для неї сфер, це був родич у страшній біді. Біда породжує рівність. У жінки спільне з янголом те, що страдники належать їй. Шарль і Ежені розуміли одне одного, хоч розмовляли тільки очима; бідний розвінчаний денді, сирота, сів у куток і лишався там, мовчазний, спокійний і гордий; та час від часу ніжний і пестливий погляд кузини осявав його, примушуючи забувати смутні думки і линути разом із нею в країну надії й майбутнього, куди їй любо було летіти разом з ним.