– Покуштуй моїх запасів, тату. Кузене, ви не відмовитеся, правда? Я принесла ці гарні грона для вас.
– О, якщо їх не спинити, вони весь Сомюр розорять заради вас, небоже. Коли ви закінчите, ходімо зі мною до саду; те, що ви почуєте від мене, зовсім не солодке.
Ежені та її мати кинули на Шарля погляд, виразу якого юнак не міг зрозуміти.
– Що означають ці слова, дядечку? Після смерті моєї бідної матері…– на цих словах голос йому затремтів, – для мене вже немає іншого лиха…
– Любий племіннику, хто може знати, якою бідою Бог бажає нас випробувати? – озвалася тітка.
– Та-та-та-та, – передражнив Гранде. – Починаються дурниці. Мене аж жаль бере, небоже, коли подивлюся на ваші гарні білі руки.
І він показав свої, схожі на баранячі лопатки, руки, якими нагородила його природа.
– Ось руки, створені, щоб збирати гроші. Вас виховали так, що ви на ноги надіваєте ту шкіру, з якої роблять гаманці, в які ми ховаємо банкові білети. Погано, небоже, погано.
– Що ви хочете сказати, дядечку? Хай мене повісять, коли я розумію хоч слово.
– Ходімо, – сказав Гранде.
Скнара клацнув лезом складаного ножа, допив вино і розчинив двері.
– Кузене! Будьте мужні!
Голос дівчини зледенив Шарлеві душу, і він у смертельній тривозі пішов слідом за своїм грізним родичем. Ежені з матір’ю й Нанон перейшли до кухні, охоплені непереможним бажанням підгледіти за обома дійовими особами сцени, яка мала відбутися у вогкому садку, де дядько деякий час мовчки походжав з небожем.
Гранде не бентежила необхідність сповістити Шарля про батькову смерть, його співчуття викликало те, що юнак лишився без гроша, і він шукав слів, які зм’якшили б цю жорстоку істину. "Ви втратили батька", – цим нічого не було б сказано. Батьки вмирають раніше, ніж діти. Але: "Ви втратили все своє багатство", – у цих словах з’єднувалися всі земні нещастя. І старий утретє мовчки пройшовся по середній алеї, де пісок хрускотів під його ногами. У хвилини, коли в нашому житті відбуваються великі події, душа міцно прив’язується до тих місць, де ми пізнали радість чи горе. І Шарль з особливою увагою розглядав буксуси в цьому садочку, зблякле падаюче листя, нерівні стіни, химерно покручене гілля фруктових дерев – мальовничі подробиці, які мали навіки врізатися йому в пам’ять, злившися з цією урочистою годиною з допомогою особливої мнемотехніки, властивої стражданням.
– Яка спека, яка погода, – сказав Гранде, глибоко вдихаючи повітря.
– Так, дядечку… Але чому…
– Бачиш, небоже, – вів далі дядько, – у мене лихі новини для тебе. З твоїм батьком дуже зле…
– Так чому ж я тут? – скрикнув Шарль. – Нанон, – гукнув він, – поштових коней! Знайду ж я тут коляску? – додав він, повертаючись до дядька, який стояв нерухомо.
– Коні й коляска не допоможуть, – відповів Гранде, дивлячись на Шарля, який тепер мовчки стояв з нерухомим поглядом. – Так, бідний мій хлопче, ти вгадав. Він умер. Але це ще не все, діло серйозніше. Він застрелився…
– Батько?..
– Так. Але й це ще не все. Газети сповіщають про це так, наче мають на те право. Ось прочитай.
Гранде, який залишив у себе газету Крюшо, подав Шарлеві фатальну статтю; цієї миті бідолашний юнак, ще дитина, ще в тому віці, коли почуття проявляються безпосередньо, розридався.
"Ну, обійшлося! – подумав Гранде, – Його очі мене злякали. Він плаче – значить, врятований".
– Та це теж пусте, бідний мій небоже, – мовив Гранде, не знаючи, слухає його Шарль чи ні,– це нічого, ти втішишся, але…
– Ніколи! Ніколи! Батьку! Батьку!
– Він розорив тебе, ти лишився без грошей.
– Що мені з того? Де мій батько? Мій батько!
Жахливе ридання між цими стінами ще більше підсилювала луна. Три жінки, сповнені жалю, плакали; сльози так само заразливі, як і сміх. Шарль, не слухаючи дядька, вискочив у двір, розшукав сходи, піднявся у свою кімнату і кинувся поперек ліжка, ховаючи обличчя в ковдрах, щоб виплакатися подалі від родичів.
– Хай пройде перша злива, – мовив Гранде, повертаючись до зали, де Ежені з матір’ю швидко сіли на свої місця і, витерши сльози, працювали тремтячими руками. – Та цей хлопець нічого не вартий, він більше вболіває за небіжчиком, ніж за грішми.
Ежені здригнулася, почувши, що батько говорить так про найсвятіші страждання. З цієї хвилини вона почала судити свого батька. Шарлеве ридання, хоч і приглушене, весь день було чути в лункому будинку, і його глибокі стогони, що, здавалося, виходили з-під землі, поступово слабнучи, втихли тільки надвечір.
– Бідний хлопець! – зітхнула пані Гранде.
Фатальний вигук! Дядечко Гранде глянув на дружину, на Ежені, на цукорницю, згадав незвичайний сніданок, приготовлений для нещасного родича, і став посеред зали.
– От що! Сподіваюся, – почав він із звичним для нього спокоєм, – ви припините це марнотратство, пані Гранде. Я не на те даю вам гроші, щоб напихати цього гультяя.
– Мати тут ні при чому, – сказала Ежені.– Це я…
– З нагоди повноліття, чи як? – зауважив Гранде, уриваючи дочку. – Ти збираєшся мені перечити? Подумай, Ежені…
– Тату, не годилося б, щоб синові вашого брата бракувало у вас…
– Та-та-та-та! – промовив бондар в чотирьох тонах хроматичної гами. – То син мого брата, то мій небіж! Цей Шарль для нас ніщо, у нього ні гроша за душею; його батько зазнав банкрутства, і коли цей франт наплачеться досхочу, він забереться звідси геть; я не хочу, щоб він баламутив мій дім.
– А що це таке, зазнати банкрутства, тату? – спитала Ежені.
– Зазнати банкрутства, – відповів батько, – це означає вчинити найбезчесніше діло, яке може зганьбити людину.
– То, либонь, великий гріх, – сказала пані Гранде, – і на голову вашого брата впаде вічне прокляття.
– Ну, завела, – гримнув на неї чоловік, знизуючи плечима. – Стати банкрутом, Ежені,– розповідав він далі,– це вчинити крадіжку, яку закон, на жаль, бере під захист. Люди довірили свою власність Гійому Гранде, покладаючись на його добре ім’я і чесність, а він, забравши все, лишив їм тільки очі, щоб плакати. Грабіжник з великої дороги кращий за банкрута: грабіжник нападає на вас, ви принаймні можете захищатися, він ризикує головою, а цей… Словом, Шарля збезчещено.
Ці слова тягарем упали на серце бідної дівчини. Чиста душею, як чиста і ніжна квітка, що виросла в глибині лісу, вона не знала ні правил світу, ні його облудних міркувань, ні його софізмів; вона довірливо прийняла жорстоке пояснення банкрутства, яке дав їй батько, не пояснивши різниці між банкрутством ненавмисним і злісним.