– І є ж такі дурні, – сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно, – що просто навісніють, почувши слово "поліція". Цей пан дуже люб’язний, а те, чого він од нас хоче, – суща дрібничка.
Наступному дневі судилося стати одним з найнезвичайніших в історії "Дому Воке". Досі найзначнішою подією в мирному житті пансіону була поява самозваної графині де л’Амберменіль, що промайнула, як метеор. Однак усе минуле зблідло перед перипетіями цього великого дня, що довго потому не сходив з вуст пані Воке. Горіо та Ежен де Растіньяк проспали аж до одинадцятої години. Сама вдова, повернувшись опівночі з театру Гете, ніжилась у ліжку до пів на одинадцяту. Крістоф, допивши вино, яким частував Вотрен, теж заспав, і звичайний розпорядок у пансіоні був порушений. Пуаре і мадмуазель Мішоно не скаржились на те, що сніданок спізнився. Щодо Вікторини і пані Кутюр, то вони спали допізна. Вотрен пішов з дому о восьмій годині й вернувся саме тоді, як було подано сніданок. Тому ніхто не обурювався, коли тільки о чверть на дванадцяту Сільвія з Крістофом почали стукати в усі двері, запрошуючи до столу. Поки Сільвії та служника не було в їдальні, мадмуазель Мішоно, зійшовши вниз перша, підмішала зілля у срібний Вотренів кухлик з вершками до кави, які грілись у гарячій воді разом із вершками для інших пансіонерів. Стара діва розраховувала на цей звичай пансіону, щоб здійснити свій намір. Сім пансіонерів зібралися в їдальні не одразу. Коли Ежен, потягаючись, спускався сходами останнім, посланець передав йому листа від пані де Нусінген. Вона писала:
"Щодо вас, друже мій, я не відчуваю ні фальшивого самолюбства, ні гніву. Я чекала вас до другої години ночі. Чекати того, кого любиш! Хто зазнав цієї муки, той не завдасть її нікому. Бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж трапилось? Я в тривозі. Якби не боялася зрадити таємницю мого серця, то пішла б довідатись, що сталося з вами – добре чи лихе. Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю – хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: "Лечу!" – або: "Хворий". А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?"
– Так, що сталося? – вигукнув Ежен і кинувся в їдальню, бгаючи недочитаного листа. – Котра година?
– Пів на дванадцяту, – сказав Вотрен, кладучи цукор у каву.
Втеклий каторжник глянув на Ежена тим холодним заворожливим поглядом, властивим людям з магнетичною силою, що, кажуть, приборкує навіть буйних божевільних у лікарнях. Ежен здригнувся всім тілом. На вулиці проторохкотіла карета, і в кімнату вбіг стривожений лакей пана Тайфера, якого пані Кутюр одразу впізнала по лівреї.
– Мадмуазель! – вигукнув він. – Ваш батько кличе вас. Сталося велике нещастя. Пан Фредерік бився на дуелі; його поранено шпагою в лоб; лікарі не мають надії його врятувати. Ви ледве встигнете з ним попрощатися, він непритомний.
– Бідолашний хлопець! – голосно промовив Вотрен. – Як можна затівати сварки, маючи тридцять тисяч річного прибутку? Справді, молодь не вміє належно поводитись.
– Пане! – вигукнув Ежен.
– Ну що, доросла дитино? Хіба в Парижі б’ються на дуелі не кожного ранку? – спитав Вотрен, спокійно допиваючи каву; мадмуазель Мішоно стежила за ним так напружено, що подія, яка приголомшила всіх, її не схвилювала.
– Я їду з вами, Вікторино, – сказала пані Кутюр.
І обидві жінки вибігли з дому, навіть не надівши капелюшків і шалей. Виходячи, Вікторина глянула крізь сльози на Ежена, немов говорячи: "Не думала я, що за наше щастя я заплачу сльозами".
– Та чи не пророк ви часом, пане Вотрен? – спитала пані Воке.
– Я – хто завгодно, – відповів Жак Коллен.
– Як усе це дивно! – не вгавала пані Воке, нанизуючи одна на одну незначущі фрази з приводу цієї події. – Смерть хапає нас отак зненацька. Молоді часто вмирають раніше за старих. Щасливі ми, жінки, що не б’ємося на дуелях; та в нас є інші хвороби, яких немає у чоловіків. Ми народжуємо дітей, і материнські муки тривають довго. Як пощастило Вікторині! Батько змушений буде її визнати.
– От бачите! – сказав Вотрен, дивлячись на Ежена. – Вчора вона не мала жодного су, а сьогодні володіє кількома мільйонами.
– Слухайте, пане Ежене, – вигукнула пані Воке, – ви наче знали, куди вціляли!
Батько Горіо враз глянув на студента і побачив у нього в руці зібганого листа.
– Ви його не дочитали. Що це означає? Хіба й ви такий, як інші? – спитав він Растіньяка.
– Пані Воке, я ніколи не одружуся з мадмуазель Вікториною, – сказав Ежен, і на обличчі в нього з’явився вираз такого жаху й огиди, що всі знітились.
Батько Горіо схопив руку студента і потиснув її. Він хотів був її поцілувати.
– Ох-хо-хо! – гукнув Вотрен. – В італійців є добра приказка: col tempo[14].
– Я чекаю на відповідь, – нагадав Растіньяку посланець пані де Нусінген.
– Скажіть, що я їду.
Посланець пішов. Ежен був страшенно схвильований і забув про обережність.
– Що робити? – промовив він голосно сам до себе. – Доказів нема.
Вотрен усміхнувся. Але в цю мить напій, всотаний його шлунком, почав діяти. Проте каторжник був такий міцний, що підвівся, глянув на Растіньяка і промовив до нього глухим голосом:
– Юначе, добро приходить уві сні.
І впав, як мертвий.
– Є таки боже правосуддя! – вигукнув Ежен.
– Е, що ж це таке з нашим бідним, любим паном Вотреном?
– Апоплексичний удар! – скрикнула мадмуазель Мішоно.
– Сільвіє, мерщій біжи по лікаря, голубко, – звеліла вдова. – Ах, пане де Растіньяк, підіть негайно до пана Б’яншона: Сільвія може не застати вдома нашого доктора Гренпреля.
Растіньяк зрадів, що є привід покинути цей жахливий вертеп, і кинувся бігти.
– Крістофе, щодуху до аптекаря, попроси чого-небудь проти апоплексії.
Крістоф вийшов.
– Батечку Горіо, допоможіть нам перенести сердегу нагору, в його кімнату.
Вотрена підняли, сяк-так протягли сходами й поклали в ліжко.
– Я нічим не можу допомогти – піду до дочки, – сказав Горіо.