– Півроку життя моє висіло на волосинці; то я не міг вимовити жодного слова, то впадав у маячню. Нарешті мої господарі поклали мене до шпиталю, що знаходився в Гейльсберзі. Ви розумієте, пане, що я вийшов із лона землі таким самим голим, як виходять із материнського лона, і коли через півроку, прийшовши одного чудового ранку до тями й згадавши, що я – полковник Шабер, я зажадав, аби сестра-жалібниця обходила мене з більшою шаною, ніж злиденного заброду, за якого всі мене мали, мої товариші по палаті вибухнули гучним реготом. На щастя, мій хірург присягнувся – з марнолюбства, – що я одужаю, тож, природно, він зацікавився своїм пацієнтом. Я з усіма подробицями розповів йому про моє колишнє життя, і цей славний хлопець – звали його Шпархман, – поклопотався, щоб мій чудесний порятунок із братської могили було засвідчено відповідно до всіх юридичних правил, згідно з тамтешнім законодавством, а також було вказано день і годину, коли мене підібрали моя благодійниця та її чоловік, точно охарактеризовано мої поранення, і він ще й долучив до купи цих протоколів якнайдокладніший опис моєї зовнішності. Однак, пане, я не маю ні цих дуже важливих документів, ні мого свідчення, завіреного гейльсберзьким нотарем, щоб можна було встановити мою особу. Коли я був змушений через воєнні події залишити Гейльсберг, то почав тинятись по містах та селах і старцювати; всі, кому я розповідав про свої злигодні, вважали мене за божевільного; я не міг заробити жодного су, щоб заплатити за документи, які б підтвердили мої слова, і знову посісти місце, яке я посідав колись у суспільстві. Часто-густо через недугу я надовго затримувався в якомусь містечку, де хоч і дбали про хворого француза, але сміялися йому просто в очі, почувши, що він – полковник Шабер. Я спалахував обуренням щоразу, коли чув кпини чи бачив недовіру, але це тільки шкодило мені; скінчилося тим, що мене запроторили в штутгартську божевільню. Як по правді, підстав, щоб посадити мене туди, не бракувало: ви можете судити про це з моєї розповіді.
– В божевільні я пробув два роки; безліч разів мої тюремники казали відвідувачам: "А цей бідолаха вважає себе за полковника Шабера!" – і ті вигукували: "Нещасний!" А я мусив слухати й щоразу нетямився з люті. Зрештою я впевнився: ніхто не вірить і зроду не повірить у те, що трапилось зі мною, – і став сумним, покірним, спокійним і вже не називав себе полковником Шабером, аби тільки вийти з моєї в’язниці й повернутись у Францію. О пане, знову побачити Париж! Мене пекла така жага, що…
Полковник Шабер не докінчив фрази й поринув у глибоку задуму. Дервіль не наважувався розпитувати його далі.
– Отже, пане, – обізвався нарешті полковник, – одного чудового весняного дня мені вручили десять талерів і випустили на волю, бо, мовляв, я при здоровому глузді, раз більш не називаю себе полковником Шабером. І, повірте, того дня я зненавидів своє ім’я і, буває, ненавиджу його ще й тепер. Я хотів би не бути самим собою. Від думки про свої права я катуюся. Я був би щасливий, якби недуга забрала в мене пам’ять і я не згадував би про своє минуле життя! Назвавшись якимось іншим іменем, я знову пішов би на воєнну службу і – хто знає! – став би, може, фельдмаршалом в Австрії або в Росії!
– Пане, – сказав стряпчий, – я приголомшений. Я слухав вас, мов уві сні! Перепочиньмо трохи, благаю вас!
– Ви єдина людина, – сумно мовив полковник, – яка так терпляче мене вислухала! Жоден юрист не схотів позичити десяти наполеондорів, аби мені вислали в Німеччини документи, необхідні для того, щоб я міг почати процес…
– Який процес? – спитав Дервіль; слухаючи розповідь свого клієнта про його поневіряння, він зовсім забув про його нинішню скруту.
– Пане, але ж графиня Ферро – моя дружина! Вона має тридцять тисяч ліврів річного прибутку – і не хоче дати мені бодай двох ліарів. Коли я розповідаю все це юристам – людям здорового розуму; коли я, жебрак, хочу позивати графа і графиню; коли я, мрець, що встав із могили, заперечую свідоцтво про смерть, свідоцтво про шлюб і свідоцтво про народження, – юристи випроваджують мене геть: той – із крижаною ґречністю, яку ви вмієте напускати на себе, щоб спекатися безталанника, той – грубо, як і належить людині, впевненій, що перед нею – шахрай або безумець. Я був похований під мертвими – тепер я похований під живими, під паперами, під судовими справами, під усім суспільством, яке хоче, щоб я знову ліг у могилу!
– Будь ласка, розповідайте далі, добродію, – сказав Дервіль.
"Будь ласка!" – вигукнув бідолаха, схопивши молодого юриста за руку, – Ці ввічливі слова я чую вперше відтоді, як…
– І полковник заплакав. Він не міг говорити – йому перехопило горло, почуття вдячності переповнювало його. Ця прониклива й глибока красномовність – вона виявляється в погляді, в жесті, навіть у мовчанці, – важила для Дервіля більше, аніж слова, і щиро його зворушила.
– Послухайте, добродію, – мовив він до свого прохача, – сьогодні ввечері я виграв триста франків; половину цієї суми я можу витратити на те, щоб зробити людині добро. Я почну розшуки і спробую роздобути документи, про які ви говорили, а поки їх надішлють сюди, видаватиму вам щодня по сто су. Якщо ви справді полковник Шабер, то пробачите мізерність цієї суми молодому юристові, котрий іще тільки починає свою кар’єру. Кажіть далі!
Той, хто назвався полковником Шабером, якусь мить сидів закляклий і занімілий: певне, через свої страхітливі нещастя він у всьому зневірився. Якщо він і турбувавсь про свою колишню ратну славу, про свій статок, про своє ім’я, то, певне, його штовхало на це незбагненне почуття, яке жевріє в серці кожної людини і якому ми завдячуємо досліди алхіміків, жадобу слави, відкриття астрономії та фізики – все те, що спонукає людину прагнути величі у своїх діяннях та ідеях. Власне "я" в її думках – це щось другорядне; так людині, яка над усе полюбляє битися об заклад, гордість перемоги, радість від того, що вона виграла, дорожчі за те, на що вона закладалася. Для людини, якої вже десять років цуралися власна дружина, правосуддя, весь суспільний лад, слова молодого юриста здалися справжнісіньким чудом. Одержати від стряпчого десять золотих монет, у яких йому відмовляли стільки разів, стільки людей і під стількома приводами! Полковник скидався зараз на даму, яку п’ятнадцять років мучила гарячка, а коли вона одужала, то подумала, що це якась нова хвороба. Є радощі, яким людина вже не вірить; вони прийдуть, вони блиснуть, мов громовиця, вони спопелять. Вдячність старого була така безмірна, що слів для неї в нього не знайшлося. Людині неглибокій він би видався холодним, але Дервіль розпізнав під цією заціпенілістю найправдивішу чесність. Крутій знайшов би що сказати.