– Пане, – відповів нарешті прохач, – я вже мав честь повідомити, що можу викласти свою справу тільки панові Дервілю. Я почекаю, поки він прокинеться…
Букар тим часом закінчив свої підрахунки. Почувши запах шоколаду, він підвівся з плетеного крісла, підійшов до каміна, зміряв старого поглядом і, приглянувшись до його шинелі, скривився, як середа на п’ятницю. Певно, він збагнув, що хоч скільки труси цього клієнта, з нього не витрусиш і ламаного гроша, і, щоб вирядити з контори невигідного прохача, вирішив покласти край розмові.
– Вони сказали вам правду, пане. Патрон працює тільки вночі. Якщо у вас важлива справа, то раджу зайти до нього за годину по півночі.
Прохач приголомшено глянув на старшого писаря і на якусь мить укляк на місці. Писарі, звичні до зміни виразів облич та химерних повадок клієнтів, людей здебільшого нерішучих і заглиблених у свої думки, знову заходилися снідати, хрумаючи, мов коні в яслах, і не звертали більш уваги на старого.
– Ну, то я зайду ввечері, пане, – мовив нарешті прохач з упертістю нещасливця, який марно намагається вивести шахрая на чисту воду.
Єдине, чим Бідність може помститися Правосуддю та Благодійності – це зловити їх на брехні. А викривши Суспільство, бідняки потім звертаються до Бога.
– Ото вперта довбешка! – вигукнув Сімонен, не чекаючи, поки за старим зачиняться двері.
– Його начебто з могили викопали, – зауважив один із писарів.
– Це якийсь колишній полковник, що домагається пенсії, – сказав старший писар.
– Та ні, це старий воротар, – заперечив Годешаль.
– Б’юся об заклад – він дворянин! – вигукнув Букар.
– А я закладаюся, цей стариган – воротар, – правив своєї Годешаль. – Такі виношені, засмальцьовані, обтріпані шинелі можуть носити тільки воротарі; так їм призначено самою природою! А стоптані чоботи, які просять каші, а краватка, що править йому за сорочку – де ви таке бачили? Він ночує десь під мостом.
– Можна бути дворянином – і відчиняти двері пожильцям! – вигукнув Дерош. – Це іноді трапляється.
– Ні, – заперечив Букар під загальний регіт, – я певен, що в тисяча сімсот вісімдесятому році він був броварем, а за Республіки – полковником.
– Веду вас усіх на якусь виставу, якщо він справді служив у війську, – сказав Годешаль.
– Згода! – відповів Букар.
– Пане, пане! – загукав Сімонен, відчинивши вікно.
– Навіщо він тобі здався? – мовив Букар.
– Я хочу спитати, полковник він чи воротар. Хто-хто, а вже він це знає напевне.
Писарі знову вибухнули реготом. А старий уже піднімався сходами.
– Що ми йому скажемо? – запитав Годешаль.
– Покладіться на мене, – відказав Букар.
– Бідолаха відвідувач увійшов нерішуче, ховаючи очі, – може, боявся, що пожадливий погляд на їжу викаже, який він голодний.
– Пане, – звернувся до нього Букар, – назвіть, будь ласка, своє ім’я – може, патрон захоче спитати…
– Шабер.
– Ви, бува, не той полковник, що загинув під Ейлау? – спитав Гюре, який досі мовчав; йому теж закортіло взяти участь у загальній розвазі.
– Той самий, пане, – відповів старий з величною простотою.
І він вийшов з контори.
– Виграв! Моє зверху!
– Сміх, та й годі!
– Ти ба!
– Отакої!
– Ви таке чули?
– Ото старий плутяга!
– Трін-ля-ля, трін, трін!
– Брехня!
– Пане Дерош, ви подивитеся виставу на дурняка, – сказав Гюре четвертому писареві й дав йому такого стусана в плече, що звалив би й носорога.
– Це викликало справжнісіньку бурю криків, реготу, вигуків, – щоб їх передати, довелося б вичерпати увесь запас звуків, що існують у природі.
– А до якого театру ми підемо?
– До Опери! – промовив старший писар.
– Ну, ну, – заперечив Годешаль, – про театр не було мови. Якщо схочу, то поведу вас подивитися на мадам Сакі.
– Мадам Сакі – це не вистава, – сказав Дерош.
– А власне, що таке вистава? – провадив Годешаль. – З’ясуймо спершу значення цього слова. На що я закладався, панове? На виставу. А що таке вистава? Те, на що люди дивляться…
– Ну, коли виходити з цього, то ви, либонь, поведете нас дивитись на воду, яка тече під Новим мостом! – урвав його Сімонен.
– … те, на що люди дивляться за гроші, – докінчив Годешаль.
– Ба ні, за гроші можна дивитися на безліч усілякої всячини, яку ніяк не назвеш виставою. Означення хибує на неточність, – сказав Дерош.
– Та вислухайте ж мене, нарешті!
– Ви заплуталися, друже, – зауважив Букар.
– Курціус – це вистава чи не вистава? – спитав Годешаль.
– Ні, – відповів старший писар, – це кабінет воскових фігур.
– Закладаюся на сотню франків проти одного су, – вів далі Годешаль, – що кабінет Курціуса – це зібрання предметів, які можна назвати виставою. В ньому є те, що можна оглянути за різну плату, залежно від місця, на яке ви сіли…
– Бридня, бридня! – сказав Сімонен.
– Дивись, щоб ти не заробив у мене ляпаса! – мовив Годешаль.
Писарі знизали плечима.
– Зрештою, звідки ми знаємо, що ця стара мавпа не покепкувала з нас, – зауважив Годешаль під дружний сміх. – Адже відомо, що полковник Шабер давно помер і що його дружина вдруге вийшла заміж за графа Ферро, державного радника. Пані Ферро – одна з наших клієнток.
– Дебати сторін переносяться на завтра, – заявив Букар. – До роботи, панове! Годі байдикувати! Штурмуймо папери! Швидше дописуйте супліку: її треба подати на засідання Четвертої палати. Справа розглядатиметься сьогодні. Отже, по конях!
– Якщо це полковник Шабер, то чому він не дав добрячого копняка в зад шельмі Сімонену, коли той удавав із себе глухого? – сказав Дерош, вважаючи цей аргумент вагомішим за Годешалів.
– Але ж ми так нічого й не вирішили, – знов обізвався Букар, – тож чи не піти нам до Французького театру в другий ярус – подивитися Тальма у ролі Нерона? Сімонен сидітиме в партері.
Сказавши це, старший писар сів за своє бюрко; решта теж посідали до своїх столів.
"….виданого в червні тисяча вісімсот чотирнадцятого року" (останні слова повністю), – мовив Годешаль. – Написали?
– Так, – відказали обидва переписувачі та писар; їхні пера зарипіли по гербовому папері, і контора враз сповнилася шерехом, так наче сотня хрущів, спійманих школярами й посаджених у паперовий згорток, зашкреблися в його стінки.
"І ми сподіваємося, що панове судді…" – провадив автор супліки. – Стривайте! Дайте я перечитаю фразу. Я вже й сам заплутався…