Ніл Ґейман
Етюд у смарагдових тонах
1. Новий друг.
"АКТОРИ СТРЕНДУ".
Щойно повернувшись із успішного турне континентом, де вони виступили перед кількома ГЛЯДАЧАМИ У КОРОНАХ, зібравши палкі оплески й похвалу своїми розкішними драматичними виступами, що поєднують КОМЕДІЮ і ТРАГЕДІЮ, "Актори Стренду" раді повідомити про ОБМЕЖЕНУ КІЛЬКІСТЬ вистав у театрі "Королівський двір" на Друрі-лейн вже у квітні! Публіці будуть представлені п‘єси "Я схожий на свого брата!", "Вона продавала фіалки" і "Прихід Одвічних" (вражаючий і захоплюючий історичний епос); кожна п‘єса з одного акту! Квитки вже продаються в касах.
Я думаю, справа в неосяжності. У величезній значущості цих подій. У темряві снів.
Втім, я відволікаюсь. Пробачте. Я не письменник.
Я шукав житло. Так я і зустрів його. Мені потрібен був хтось, із ким я міг би розділити орендну плату. Наш спільний знайомий представив нас одне одному в хімічній лабораторії лікарні св. Варфоломея.
– Я бачу, ви побували в Афганістані, – ось як він мене привітав. Я відкрив рота і здивовано на нього подивився.
– Вражаюче, – сказав я.
– Не дуже, – відповів одягнений у білий халат незнайомець, який мав стати моїм другом. – З того, як ви тримаєте руку, я бачу, що у вас доволі характерне поранення. У вас густа засмага, а також військова виправка. В Імперії небагато місць, де військовий може і засмагнути, і, – беручи до уваги характер пошкодження, завданого вашому плечу, а також звички населення афганських печер, – зазнати тортур.
Таке пояснення, звісно, звучало навдивовижу просто. Зрештою, так усе й було. Я тоді мав горіхово-коричневу засмагу. І мене справді, як він помітив, катували.
Боги і люди Афганістану – дикуни, що не бажають, аби ними керував Лондон чи Берлін, чи навіть Москва. Вони не готові слухати докази здорового глузду. Я поїхав туди у складі __-того полку. Поки бої точилися серед гір і пагорбів, ми билися в однакових умовах. Коли ж сутички перейшли у темряву печер, ми опинилися на чужій території, в чужій стихії.
Я ніколи не забуду ні дзеркальну поверхню підземного озера, ні те, що з нього вийшло. Його очі відкривались і закривались, він піднімався з води під шепітний спів, що вився круг нього і звучав, як гудіння мух завбільшки з планету.
Вижити було дивом, але я вижив і повернувся до Англії з нервами, подертими на лахміття. Місце, де мене торкнувся рот тієї п‘явки, назавжди залишилось білим, як живіт жаби, татуюванням на шкірі мого, тепер висохлого, плеча. Колись я був влучним стрільцем. Тепер я не мав нічого, окрім страху перед підземним світом, що переростав у паніку. Я радше заплачу шість пенсів зі своєї армійської пенсії кебмену, аніж поїду підземкою за пенні.
Втім, тумани й темрява Лондона втішали і підтримували мене. З першої квартири мені довелося з‘їхати, бо я кричав уночі. Я побував у Афганістані; тепер це в минулому.
– Я кричу уві сні, – сказав я йому.
– Мені казали, що я хропу, – відповів він. – Я встаю і лягаю не як усі, часто використовую дошку каміна замість мішені для тренування стрільби. Вітальня мені потрібна для прийому клієнтів. Я потайливий егоїст, не люблю, коли мені надокучають. Вам це не бентежитиме?
Я посміхнувся, похитав головою і простяг йому руку. На тому й зійшлися.
Квартира на Бейкер-стріт, яку він знайшов для нас, цілком підходила двом холостякам. Я пам‘ятав, як ставився мій друг до втручання в його справи, тож утримувався від питань про те, чим він займався. Втім, багато що збуджувало мою цікавість. Відвідувачі приходили о будь-якій порі, і тоді я прямував до своєї спальні, розмірковуючи, що спільного могли мати з моїм другом бліда жінка, у котрої одне око було білим, як кістка, невисокий чоловік, що виглядав, як комівояжер, показний денді в оксамитовому жакеті і всі інші. Декотрі з них навідувалися доволі часто, більшість же приходили до мого друга лиш раз, розмовляли з ним і йшли — хто радісний, а хто заклопотаний.
Він був для мене таємницею.
Одного ранку, коли ми мали приємність ділити один з розкішних сніданків, які готувала хазяйка нашої квартири, мій друг узяв дзвінок, щоб покликати цю достойну леді.
– Приблизно через чотири хвилини до нас приєднається джентльмен, – сказав він. – Нам знадобиться ще один прибор за столом.
– Добре, – відповіла вона, – я розігрію ще сосисок.
Мій друг знову поринув у читання ранкової газети. Я чекав пояснення із наростаючим нетерпінням. Нарешті, я не витримав.
– Я не розумію. Звідки ви знаєте, що через чотири хвилини у нас буде відвідувач? Жодних телеграм чи записок не надходило.
Він злегка всміхнувся.
– Ви не чули торохтіння екіпажу кілька хвилин тому? Він сповільнився, коли проїжджав повз нас, а тоді прискорився і проїхав далі, до повороту на Мерілебон-роуд. Біля залізничного вокзалу і паноптикуму завжди юрмляться кеби й екіпажі, з яких сходять пасажири, тож якщо хтось хоче зійти з кеба непоміченим, це треба робити саме там. А до нас звідти хвилини чотири пішки...
Він глянув на кишеньковий годинник, і в цю мить я почув кроки на сходах.
– Заходьте, Лестрейде, – покликав він. – Двері відчинені, а ваші сосиски вже знімають із вогню.
Чоловік, який, вочевидь, і був Лестрейдом, увійшов і обережно зачинив за собою двері.
– Мені б не слід, – сказав він. – Але, правду кажучи, нагода прийняти участь у трапезі сьогодні мені ще не випадала. Тож я, безперечно, зможу віддати належне кільком сосискам, про які ви кажете.
Це був той невисокий чоловік, якого я вже бачив кілька разів, і чиї манери дозволили мені судити про нього, як про торгівця каучуковими дрібничками чи патентованими панацеями.
Мій друг почекав, поки хазяйка залишить кімнату, а тоді мовив:
– Очевидно, вас привела справа державної ваги.
– Святі зірки, – сказав Лестрейд і зблід. – Не може бути, щоб чутки вже розійшлися. Будь ласка, скажіть, що це не так. – Він почав накладати сосиски, вуджене рибне філе, кеджері і грінки, але його руки злегка тремтіли.
– Звісно ні, – запевнив мій друг. – Одначе, за час нашого знайомства я запам‘ятав скрип коліс вашого екіпажу, вібруюче соль-дієз третьої октави. А якщо інспектор Лестрейд зі Скотленд-Ярду, який не може собі дозволити, щоб хтось побачив, як він заходить до вітальні єдиного в Лондоні детектива-консультанта, все одно приходить, та ще й не поснідавши — я можу зробити висновок, що справа незвичайна. З чого випливає, що вона стосується інтересів можновладців і має державну вагу.