— Як це може статися? — скинув бровами художник.
— Наші космічні кораблі, наповнені таким делікатним вантажем, шукатимуть планету з відповідними параметрами, вони так запрограмовані.
— А може трапитися… така планета? — з острахом докинула Фанні.
— Батько каже: в доступному для спостережень Всесвіті ймовірно є три мільйони планет, подібних до нашої…
— Якби ж то! — вигукнула Фаяні.
— І що далі? — не перестаючи працювати веслами, спитав художник. — Припустімо, наші апарати знайшли потрібну планету і засіяли її спорами життя…
— Далі почнеться генезис біосфери — ареалу для мислячої людини… Піде процес орозуміння середо-вища, виникне ноосфера… Тобто відбуватиметься інтенсивна взаємодія людини і біосфери. І от хотілося б по-силити потенціал мислячих. Як тільки сконструюють новий мікроскоп…
— Що означає "посилити?" — поцікавився Мовчун.
— Продовжити життя людини. — Соул передихнула, глянула на друзів проникливим поглядом. — Про-довжити… до безсмертя.
— Ого! — Фанні аж підскочила, і хоч вона була дівчиною тендітною, човен добряче хитнуло. — Оце так!
Але її захоплення поділяли не всі.
— Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? — Художник поклав довгі весла, наче птах згорнув крила. — Я читав фантазію про безсмертних, їхній долі не позаздриш. Стомилися від плину життя, отупіли, цілковито деградували.
— Правильно, в тій ситуації інакше й не могло бути, — поблажливо посміхнулась Соул. — Адже там ідеться про окремих безсмертних, випадкові мутації. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всіх людей, для всієї популяції.
— Та це ж золота мрія! — знову з піднесенням вигукнула Фанні.
Мовчун, обіпершись ліктем об коліно, подався вперед і тепер був схожим на коршака.
— Ну, це з якого боку подивитись, — сказав насупившись. — Людство, якщо воно десь… засіється, і так буде безсмертне. А процес передачі життя новим поколінням — найефективніший шлях розвитку. Інакше — застій, регрес.
— Що ви таке говорите? — невдоволено мовила Фанні. — Ти їх не слухай, Соул. Ба, які мудреці знай-шлися. Безсмертя — це ж чудово!
— А ти уяви собі… — Мовчун повернувся обличчям до Фанні, хитрувато посміхнувся. — Уяви, що пе-ред тобою вічність. Як би ти жила?
— О, — дівчина взялася в боки, — ти б за мною упадав сто років, ні, щонайменше — тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.
Усі засміялися, навіть Соул. У Мовчуна заблищали очі:
— І разом марнували б час. І так в усьому. Куди, мовляв, спішити? Ще встигнемо!
— Якщо серйозно, любі дівчатонька, — знову взявся за весла художник, — безсмертя спричинилося б до застою, і тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совісті, чесності…
— Так, цих моральних якостей ніколи б не було забагато, — зітхнула Соул. — Але генами вони не пере-даються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу погодитись з такою категоричністю.. Творча основа людини визначається не лише запасом часу…
— Справедливо, Соул! Не поступайся, ідея твоя прекрасна! — проголошувала Фанні. — Відомо ж бо, що той найрозумніший, хто сам знає, що йому робити.
Дискусія, неначе вир, втягувала усіх до своїх глибин, та Соул більше мовчала, відбуваючись кволою по-смішкою, їй просто бракувало сили, навіть ця прогулянка не допомогла. Аргументи художника і Мовчуна від-футболювала Фанні, аж ніяк не турбуючись про логіку заперечень. "Ні, це ні в тин ні в ворота! — вигукувала вона. — Не треба каламутити воду!"
Молодики тільки розводили руками.
— А що, нічого сказати? — торжествувала Фанні. — Тож схиліть голови і визнайте…
Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасучи очима її вихиляси, і це їй вочевидь подобалося. Художник знову покинув весла і вже заходився малювати, коли почувся шум мотора — до них мчав катер. Олі-вець застиг у руці… Всі повернули голови у той бік, звідки линуло металеве дзижчання. Соул одразу впізнала білокрилу батькову "Чайку". Що ж трапилось?
Катер описав дугу і майже впритул наблизився до човна, розгойданого хвилею. Соул насторожено по-глянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручні,— напружений і тривожний.
— Що сталося? — не витримала Соул. — Від передчуття біди стиснулося серце.
— Є новини.
З катера перекинули дощаний місток, і всі четверо швидко перейшли на борт "Чайки". Човен було взято на буксир.
— Так от, — почав керівник Головного Наукового Товариства, коли всі зайшли до каюти і посідали в кріслах, — ситуація вимагає негайно здійснити Великий Запуск. Необхідно вже сьогодні завантажити три наші ракети біоматеріалом, щоб вони могли стартувати не пізніше, як опівночі…
Соул з подивом дивилася на батька.
— Чого раптом такий поспіх? Адже ви добре знаєте — Програма не завершена. Без мікроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.
— Мікроскоп буде ще не скоро, — зітхнув батько, — а війна…
— Війна?!
— Так, оголошена готовність номер один, війна може вибухнути не сьогодні — завтра, і тоді…
— Яке божевілля! — вигукнула Фанні. — Невже наша цивілізація скінчиться так ганебно?
— З хаосу ми вийшли…
— Безглуздя!
— Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракетодромах, отже, мусимо поспішати. — Батько обвів поглядом присутніх. — Сподіваюся, ви допоможете?
— Звичайно, — відповіли молодики.
"Війна… Руїни і смерть… Але це ж не стихійне лихо! Мислячі… Усе ж від них залежить, — скрушно подумала Соул. їй хотілося заплакати з розпачу. — Безсмертя… Невже воно не судилось людині?"
— А я ж так мріяла… — сказала з гіркотою.
— Нічого не вдієш, дочко. — У батьковому голосі бринів глибокий жаль. — І наші нащадки матимуть своїм привілеєм смерть…
Соул зовсім ослабла, не мала сили й говорити, тільки дивилась на всіх повними смутку очима. Відчувала спустошеність і порожнечу. Навіть закохано-тужливий художників погляд не зворушував її душі.
З катера кволу дівчину довелось виносити на руках.
…Її останній подих відлетів, мабуть, одночасно з тими ракетами, що в гуркоті і громі стартували з кос-модрому в міжзоряний простір, несучи насіння Життя.