Приїзд цього студента був йому не на руку ще й з іншої причипи. Тому він пішов далі з нахмуреним чолом і нарешті спинився коло одної хати, що стояла віддалік від вулиці. Золзікевич подивився на хату, й чоло йому знов прояснилось. Хата була, мабуть, бідніша за інші, але здавалась чепурною. Перед порогом було чисто заметено, а подвір'я притрушене татарським зіллям. Під плотом лежали поліна дров, а в одному з них, спертому на пеньок, стирчала сокира. Трохи далі видно було стодолу з відчиненою брамою, коло неї хлів, що правив і за обору; ще далі була загорода, в якій кінь, переступаючи з ноги на ногу, скуб траву.
Перед хлівом блищала гноївка, в якій лежало дві свині, а навколо бродили качки, виловлюючи в гною жуків. Коло дров у трісках грабався півень, а знайшовши зерно або черв'яка, починав кричати: "Ко-ко-ко!" Зачувши цей сигнал, кури наввипередки злітались до півня і виривали одна в одної ці лакітки.
Перед хатою жінка терла на терниці коноплі, приспівуючи: "Ой-та да-да! ой-та да-да! да-да-на!" Коло неї, простягнувши передні лапи, лежав собака і клацав зубами, ловлячи мух, що сідали йому на розірване вухо.
Жінка була молода, може, двадцятилітня, і надзвичайно гарна. На голові в неї був простий селянський очіпок, біла сорочка підперезана червоною поворозкою. Під сорочкою випинались великі, мов дві головки капусти, груди, а сама жінка була здорова, як грім, широка в плечах і стегнах, проте тонка в талії, гнучка, одне слово — козир-молодиця.
Голова у жінки була маленька, а риси обличчя дрібні, шкіра бліда, але засмагла на сонці; очі великі, чорні, брови мов намальовані, невеликий тонкий носик і уста, як вишні. Пишне темне волосся вибивалося з-під очіпка.
Коли пан писар наблизився, собака, що лежав коло терниці, встав, підібгав хвоста й загарчав, блискаючи іклами.
— Кручеку! — гукнула жінка дзвінким мелодійним голосом.— Ану лежи, холеро!..
— Добрий вечір, хазяйко! — привітався писар.
— Добрий вечір, пане писарю! — відповіла жінка, не перестаючи терти.
— Хазяїн удома?
— На роботі в лісі.
— Шкода! Є до нього справа з волості.
Справи з волості простим людям ніколи не віщують нічого доброго, тому жінка перестала терти коноплі і тривожно спитала:
— Що ж там таке?
Пав писар тим часом пройшов у ворота і спинився коло неї.
— А дасте себе поцілувати, то скажу.
— Обійдеться! — відказала жінка.
Але пан писар уже обійняв її і пригорнув до себе.
— Пане писарю, пустіть, а то буду кричати,— казала жінка, вириваючись.
— Прийдете до мене сьогодні увечері? Га? — шепотів пан писар, не випускаючи її з обіймів.
<— Не прийду ні сьогодні, ні ніколи!
— Моя ти красуне, Марисю!
— Пане! Бійтесь бога! Пане!
Вона виривалася все дужче, але пан Золзікевич також був сильний і не пускав. Вони почали шамота-тись, жінка спіткнулась і разом з писарем упала на кострицю коло терниці.
— Ой боже мій! Рятуйте! — заверещала жінка. Кручек ту ж мить прийшов їй на допомогу. Шерсть
па карку в нього наїжилась, він з лютим гарчанням кинувся на пана писаря, а тому що пан писар одягнений був у короткий піджачок, Кручек схопив за не прикрите піджачком місце і, прокусивши корт інанку, дістав до шкіри, а потім прокусив і шкіру і, відчувши, що в пащі повно, став люто крутити головою і шарпати писаря.
— Ісус! Марія! — закричав пан писар, забувши про те, що належав до esprits forts !.
Жінка тим часом схопилась на ноги. Зірвався, мов ошпарений, і пан писар, але Кручек зіп'явся на передні лапи і тримав пана писаря ззаду доти, аж поки той, схопивши поліно, став гатити ним наосліп позад себе і завдав Кручеку доброго чосу; тоді собака, скавулячи, одскочив назад.
1 Той, хто за рівнем освіти стоїть вище оточення (франц.).
— Одженіть собаку! Одженіть цього чорта! — кричав пан писар, розпачливо махаючи поліном.
Молодиця закричала на собаку й вигнала його за ворота.
Потім пан писар і Марися, відсапуючись, довгенько мовчки дивилися одне на одного.
— Ой, горенько моє! Чого ви до мене причепились? — вигукнула нарешті Марися, налякана таким кривавим поворотом справи.
— Я вам покажу! — крикнув пан писар.— Я вам покажу! Чекайте, піде ваш Жепа в солдати! Я хотів йому допомогти, а тепер... Ви ще прийдете до мене... Я вам покажу!..
Молодиця аж зблідла, немов її хто обухом по голові гепнув, розвела руки, розтулила губи, наче хотіла щось сказати.
Але писар, підхопивши з землі свого зеленого картатого кашкета, швидко пішов, одною рукою махаючи поліном, а другою підтримуючи клапті подертих штанів і підштапків.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ДЕЯКІ ІНШІ люди І НЕПРИЄМНІ ЗУСТРІЧІ
Через годину Жепа приїхав з лісу з теслею Лука-шсм на панському возі. Жепа був хлопець рослявий, як тополя, дужий, якраз до сокири. Він щодня їздив рубати сосни в ліс, що його пан продав євреям. Жепа добре заробляв, бо був беручкий до роботи. Бувало, яв поплює в долоні, як схопить сокиру, як крекне, як махне — сосна аж стелеться, а тріски летять на пів-ліктя завдовжки. І як вантажили колоди на вози, він також був перший. Євреї, що ходили по лісі з міркою в руках і поглядали на верхівки сосон, немов шукали
воронячих гнізд, дивувалися з його сили. Багатий осло-віцький купець Дрисля казав йому:
— Ну ти ж і Жепа! Хай би тобі чорті На ось тобі шість грошів на горілку... ні, зажди, на п'ять...
А Жепі байдуже. Махає сокирою, аж гук іде, а часом так собі, для розваги, пустить голос по лісі:
— Гоп, го-о-оп!
Голос летів поміж деревами і .повертався луною.
І знов нічого не було чути, крім гуку Жепиної сокири, тільки сосни часом шуміли вітами, як звичайно у лісі.
Інколи лісоруби починали співати, але й тут Жепа був перший. Треба було чути, як гримів його голос, коли він співав з лісорубами пісні, якої сам їх навчив:
Щось у лісі зашуміло
Гу-у-у-у! І страшенно загуділо
Гу-у-у-у! То комарик з дуба впав
Гу-у-у-у! Собі кості поламав
Гу-у-у-у! Летить муха-цокотуха
Гу-у-у-у! Комара питає, зуха,
Гу-у-у-у!
— Що в тебе болить, паничу!
Гу-у-у-у! То я лікаря покличу Гу-у-у-у!
— Ой не треба мені ліку
Гу-у-у-у! Тільки косу та мотику Гу-у-у-у!
І в корчмі Жепа був перший на всякі штуки, тільки оковиту дуже любив і як підпивав, то зараз заводився битись Одного разу він Дамасеві, панському наймитові, пробив голову так, що крізь ту дірку, як присягалась економка Юзвова з фільварку, видно було душу. Іншим разом, коли йому тількп-во минуло сімнадцять років, він побився в корчмі з солдатами, що прийшли в відпустку. Пан Скорабевський, що був на той час війтом, запровадив його до канцелярії, дав йому раз-другий по шщі, але так, для годиться, а потім, одразу подобрівши, спитав: