— Пап писар хоче щось сказати,—промовило кілька засідателів.
— Я хочу сказати, що ви — дурні! — спокійнісінько відповів писар.
Сила справжнього парламентського красномовства, висловлена хоч би і в стислій формі, така велика, що після цього виступу, спрямованого проти пропозиції засідателів і взагалі проти бараноголовської адміністративної політики, присутні почали спантеличено переглядатись і чухати свої шляхетні органи мислення, що було незаперечною ознакою глибокого пропикнення в суть справи. Нарешті після довгого мовчання один з представників законодавчого органу запитав:
* Пани сенатори (лат.).
** Для загального добра (лат.).
*** Одноголосно (лат.).
=— А хіба що?
— А те, що ви дурнії
Може бути! — озвався один голос
— Луг лугом,— додав другий.
— А весною то ним і не проїдеш,— докінчив третій. Таким чином пропозиція щодо лугу пана Скорабев-
ського була відкинута, а пропозиція вищої адміністрації прийнята, і почалась розкладка коштів згідно з надісланим кошторисом. Спочатку була внесена ще одна пропозиція: відремонтувати дорогу виключно коштом пана Скорабевського, який за те безборонно користуватиметься лугом, та коли й ця пропозиція, завдяки пану Золзікевичу, була відхилена, зусилля кожного законодавця були спрямовані тільки на те, щоб звалити з себе тягар на іншого, щоб не позбавити ближнього тієї насолоди й задоволення, що їх дав почуття принесеної жертви для загального добра. Проте почуття справедливості так вкоренилося в свідомості членів бараноголовського законодавчого органу, що нікому не пощастило викрутитись від сплати, за винятком війта і засідателя Гомули, які натомість взяли на себе нелегкий обов'язок стежити за тим, щоб діло йшло якнайшвидше.
Треба, однак, визнати, що такий безкорисливий вчинок війта і засідателя, як кожна благородна акція, котра виходить за межі звичайного, викликав у деяких засідателів певну заздрість, почувся навіть один гнівний протестуючий голос:
*— А чому ви не будете платити?
— А нащо ми маємо даремно платити, коли вистачить і того, що ви дасте,— відказав на те Гомула.
Це був аргумент, проти якого — сподіваюсь — не тільки здоровий бараноголовський глузд, а й будь-який ІНШИЙ не спромігся б нічого заперечити, тому протестуючий голос умовк, а через деякий час переконано відповів:
*— А правда!
Справа була цілком закінчена, і суд напевне негайно взявся б до розгляду інших, коли б не несподіване вторгнення до законодавчої палати двох поросят. Вони вбігли у відхилені двері й почали гасати по приміщенню, крутитись під ногами й несамовито верещати. Звичайно, засідання було перерване, законодавці кинулись виганяти нахаб, з рідкісною одностайністю вигукуючи: "Ачу! Ачу! Щоб ви виздихали!" і т. ін. Поросята тим часом забилися під ноги пана Золзікевича і заплямили йому чимось підозріло зеленим другі, піскового кольору, штани. Якби паші газети мали належну інформацію з провінції, то ми прочитали б, що пляма я" одмилася, хоч пан Золзікевич милив її гліцериновим милом і тер власною зубною щіткою.
Завдяки рішучості й енергії, що й у цьому випадку, як і завжди, не облишила представників Бараноголов-ської волості, поросята, незважаючи на шалене пручання, були схоплені за задні ноги й викинеш за двері, після чого можна було перейти до порядку денного. На цьому порядку зараз стояла справа селянина Сьро-ди з відомим уже нам паном Флоссом. Сталось так, що воли Сьроди, об'ївшись уночі конюшини на полі пана Флосса, поздувалися — і перед ранком залишили цей паділ скорботи і сліз і перебрались у кращий воловий світ. Пригнічений розпачем Сьрода подав цю сумну справу до суду, просячи захисту і справедливості.
Розглянувши ретельно справу, суд з властивою йому проникливістю дійшов переконання, що хоч Сьрода й пустив навмисне воли на поле Флосса, але воли б на тому полі росли, наприклад, овес або пшениця, а не "гадюча" конюшина, воли були б собі й тепер здоровісінькі і не зазнали б роздуття шлунка, жертвою якого вони стали. Виходячи з цієї передумови, суд логічно, як і суто юридично, ухвалив, що причиною смерті волів був не Сьрода, а пан Флосс. Тому пан Флосс повинен сплатити Сьроді вартість волів, а крім того, для перестороги на майбутнє, внести до волосної каси на канцелярію п'ять карбованців сріблом. На той випадок, коли б обвинувачений відмовився сплатити означену суму, стягнути її з йото орендаря Іцка Цвейноса.
Далі було розглянуто ще багато цивільних справ. Оскільки вони не мали відношення до геніального Зол-зікевича, то й вироки по них зважувались на терезах чистої справедливості, почеплених на здоровому бара-ноголовському глуздові. Завдяки англійському "принципові невтручання", якого додержувала згадана вже "інтелігенція", загальна згода й одностайність лише зрідка порушувались сторонніми зауваженнями про "чортову печінку", "правець", "холеру", що їх зичили одні одним як позивачі, так і самі судді.
Слід вважати, що завдяки цьому ж таки неоціненному принципові невтручання всі справи вирішувались так, що сторони, як та, котра виграла, так і та, котра програла, повинні були вносити чималі суми "на канцелярію". Це посередньо забезпечувало дуже бажану в волосних установах незалежність війта й писаря, а безпосередньо могло відучити людей від сутяжництва й піднести моральність волості Бараняча Голова до рівня, про який мріяли філософи ХУШ сторіччя. Гідне уваги було також те (такі речі ми гудити чи хвалити утримаємось), що пан Золзікевич записував у книги лише половину сум, внесених "на канцелярію", друга половина була призначена на "непередбачені випадки", які могли трапитись у писаря, війта й засідателя Гомули.
Нарешті суд узявся до розгляду карних справ, для чого наказав сторожеві привести в'язнів. Нема потреби додавати, що в волості Бараняча Голова була прийнята найсучасніша і найбільш відповідна останнім вимогам цивілізації система одиночного ув'язнення. В цьому не було ніякого сумніву, що б не говорили злі язики. Ще й сьогодні кожен може пересвідчитись, що в війтовому хліві в Баранячій Голові е аж чотири відгороджених закутки. В'язні сиділи в них самітно, правда, в товаристві тих тварин, про яких в "Зоології для молоді" сказано: "Свиня — це тварина, слушно так названа за свою неохайність. Природа не дала їй рогів, що також може служити доказом її доцільності". Отож в'язні сиділи в такому товаристві, яке не могло перешкоджати їм роздумувати про вчинене зло та про засоби виправлення.