"Александр запевняє, що не має до тебе, царю, ворожих намірів і зла, хоч і ображений за свою матір, царицю Олімпіаду. Але повернутися до тебе він зможе лише тоді, як у Пеллі не буде Аттала. Це рішення царевича тверде й останнє. Чекаю вказівки, як мені діяти. Від себе додам: у своїх непорозуміннях з тобою царевич Александр винить Аттала І налаштований до нього вороже. Разом їм — Ат-талу й Александру — у столиці не вжитися, як двом котам в одному мішку. Демарт". Дочитавши послання, Філіпп спалахнув:
— Чи не занадто багато хоче царевич? Заради його забаганки я мушу виганяти геть свого тестя і полководця? Не бувати цьому! Сьогодні вижену Аттала, а завтра царевичу не сподобається Антіпатр чи Парменіон — то їх теж виганяти?
Охолонув, ще поміркував трохи і звернувся за порадою до Антіпатра, якому довіряв більше, ніж своєму тестеві.
— Для чого виганяти Аттала?—здивувався Антіпатр.— Можна зробити так: відрядити розвідувальний загін в Азію, щоб він, переправившись через Геллеспонт, підготував місце для прибуття головних військ. А командування загоном доручити Атталу. Таким чином він виїде з Пелли, Александр це сприйме як його вигнання.
— І вовки ситі, і кози цілі,— засміявся Філіпп.— Тільки щоб Аттал чого, бува, не запідозрив, разом з ним пошлемо й Парменіона.
До Демарта в Іллірію помчав гонець: "Аттала вигнано з Пелли, хай царевич повертається додому".
Тим часом загін Аттала й Парменіона, переправившись через Геллеспонт, висадився на узбережжі Малої Азії і дійшов до Магнесії на Меандрі, очікуючи приходу основних військ. Острів Хіос і торгові міста малоазійського узбережжя _Кізін та Ефес перейшли на бік македонців — це теж був успіх Аттала й Парменіона.
Тим часом в Пеллу в супроводі Демарта й загону, що його супроводжував, повернувся царевич Александр. При в'їзді в столицю царевича гамірно й радісно зустріли його найближчі друзі й однодумці, в колі яких він раніше провів стільки ночей за бенкетними столами — македонці Філота, Птолемей та Гарпал, греки Неарх, Лаомедон і Ерігій. Вродливі молоді рабині співом вітали царевича. Потім піднесли його коневі джерельної води, а вершнику — срібний келих вина.
— Пий до дна, пий до дна, щоб віднині днина твоя була ясна! — вигукували друзі, доки царевич спорожняв келих.
Але ні друзі, ні радість зустрічі не зворушили царевича. Вітання в його честь з нагоди повернення в столицю він сприйняв як належне, лише замислено додав:
— Я повернувся в Македонію, але не на свою батьківщину. Бачать боги, в Македонії я лише тимчасовий мешканець. Мене чекає світ — він і стане моєю істинною батьківщиною.
Цар Філіпп, хоча й був у ті дні надзвичайно заклопотаним — увесь його час забирала підготовка до походу,— все ж влаштував бенкет з нагоди примирення з сином і його повернення на батьківщину. Цим Філіпп ніби спокутував свою вину за ті приниження, яких зазнав ще не так давно царевич на його весіллі з Клеопатрою. Тепер Александр нарешті був у центрі всього двору, його всадовили поруч з батьком, в єдиному оці якого була непідробна радість. Александр розм'як душею (не часто батько пестив його такою увагою) і вперше після того злощасного весілля відчув себе в царському палаці як удома.
—■ Не пам'ятай, сину, старе,—стиха гомонів до нього батько.— Нас у світі білому лише двоє: ти і я. Тож мусимо порозумітися. Хай тебе не хвилює, в кого я завтра закохаюся, головне, що я твій батько, а ти мій син. Твоя ж мати попри все залишається македонською царицею. І заодно й царицею Епіру. її брата, царя Епіру і твого тезка Александра, на знак миру між Македонією та Епіром чекає твоя сестра Клеопатра. І Македонія, і Епір вже готуються до весілля. А відразу ж після весілля Александра й Клеопатри вирушаємо в похід. Якщо бажаєш, доручу тобі легку кінноту. А тепер, сину, давай вип'ємо, щоб старе забулося, а нове з'являлося тільки хороше в мирі і злагоді між нами.
Цар Філіпп, здається, все зробив, щоб налагодити добрі — чи бодай на деякий час терпимі — стосунки з колишньою своєю дружиною, котра все ще залишалася (щоправда, про людське око) македонською царицею. Позбавити її цього титулу Філіпп не зважився, хоча й міг (як міг і життя її позбавити) — щось заважало йому це зробити. А що — і сам не відав. Будучи завойовником чужих земель і народів, Філіпп, хоч як це не дивно, сам залишався в душі добрим. Особливо до близьких людей, до тих, хто колись дарував йому добро, не кажучи вже про любов. Як там не сталося у них з Олімпіадою, але він пам'ятав, що колись її любив, що вона — мати його сина і спадкоємця престолу, тому замахнутися на її життя не міг. Як і теперішній своїй дружині, юній Клеопатрі, не міг відмовити в її невтримному бажанні стати царицею македонською. І ось теперь виходило, що Македонія за одного царя має аж двох цариць. Явище небувале, але ні Клеопатрі не дати титул цариці, ні такий же титул відібрати в Олімпіади Філіпп просто не міг.
"Ат,— махнув він зрештою рукою,— якось воно саме розв'яжеться, час покаже, хто з них залишиться справжньою царицею..."
З боку Філіппа, завжди обережного, завжди хитрого, завжди винахідливого і завжди передбачливого, котрий ніколи й нікому не давав себе обвести круг пальця, це був необачний і небезпечний для нього вчинок, що межував із випробуванням власної, до того, здавалося, щасливої долі. Як час покаже — і досить швидко,— цей вузол розв'яжеться кривавою драмою. Філіпп гадав, що все зміниться після його успішного повернення з перського походу, але й цьому не судитиметься збутися — похід у Персію відбудеться, та без нього, без Філіппа. Як згодом виявиться, він погано знав Олімпіаду— надто небезпечною вона була в сліпій люті й жіночих ревнощах, цього Філіпп не врахував, бо ніколи високо не цінував жінок. І дарма він покладався на мудрість греків, що час, мовляв, великий лікар. Час, може, й справді великий лікар, тільки Олімпіаду навіть він не спроможний був вилікувати чи бодай загоїти душевні рани, завдані їй чоловіком. Олімпіада не просто втекла в Епір, а затаїлася там, готова будь-якої миті нанести зрадливому чоловікові смертельний удар. Коли Філіпп запропонував їй мир, вона — про людське око — погодилась, але від того ненависті до Філіппа у неї не зменшилось. А Філіпп тим часом гадав, що все наладиться, якщо він зміцнить стосунки з Епіром. Для цього й запропонував Олімпіадиному братові свою дочку Клеопатру. Олімпіада погодилась на це весілля, але ненавидіти зрадливого чоловіка, котрий розтоптав її любов, не перестала. За зраду він мусить розплатитися кров'ю — тільки тоді вона заспокоїться і честь її буде врятована. Ось цього Філіпп не врахував, бо по-справжньому ніколи не розумів і не цінував Олімпіаду, вважаючи її просто сварливою і ревнивою до безміри бабою, хоч і владолюбною та гоноровитою, але — недалекою. За це Філіпп і поплатився власним життям.