Ефеб в позолоченому панцирі загородив Атталу дорогу:
— Велено зачекати!
Аттал ледве стримався, щоб не вхопитися за руків'я меча. Нікчемне дівчисько, славне тільки молодістю та вродою, велить йому, полководцеві Македонії, зачекати! О боги! Міг би просто порозкидати ефебів, але стримався. Клеопатра може поскаржитись Філіппу — цього ще не вистачало.
Нарешті його покликали. Ледве стримуючись, щоб не вибухнути люттю, Аттал зайшов до тронної зали гінекею. Так і є. Дівчисько всілося на "жіночому троні" й удає з себе володарку не лише Македонії, а й усього світу. Стягнути б її з того сідала та відшмагати як слід, але...
— Клеопатро,— стримано почав Аттал.
— Цариця...— лагідно й насмішкувато мовила племінниця.— Я, до твого відома, цариця Македонії.
— Кле-ео-опа-атро-о...— крижаним тоном протягнув Аттал.— Не забувай, що ти моя племінниця, а я твій дядько. Пам'ятай, що я тебе зробив царицею. Без мене ти була б просто коханкою царя. Не треба гратися титулами і насолоджувати свій слух звучанням слів, що ні до чого не зобов'язують. Затям: на троні не сидять. Сидіти може й дурень. Тим більше сідниця в нього теж є. Трон треба втримувати під собою.
— Хіба мені хто загрожує? — злякано запитала племінниця.
— Так. Бо ти поводишся надто безпечно. Твоя суперниця, епірська відьма, втекла з Пелли, щоб виступити проти царя і проти нас з тобою. А ти забавляєшся троном. Гляди, щоб Олімпіада не вибила з^під тебе цього позолоченого сідала. Вона все ще залишається царицею, твій чоловік, а наш цар, з нею не розлучався.
— Але що може вдіяти мені Олімпіада, коли мене так палко кохає цар? Ах, ти навіть не уявляєш, як мене кохає цар!
— Колись Олімпіада теж казала, що її цар гаряче кохає. Минуло не так багато часу, і їй довелося тікати з Македонії нелюбою жоною. Тепер ти співаєш про любов царя. Ти що — остання у світі жінка? Чи єдина? Та цього добра знаєш скільки? А раптом цар ще в когось закохається — що тоді? Тоді Олімпіада зживе тебе з цього світу. А тому треба все зробити, аби Філіпп розлучився з Олімпіадою і оголосив її своїм ворогом. Як і сина свого Александра, до речі, спадкоємця македонського престолу.
— Ах, дядечку, своїми балачками ти псуєш мені добрий настрій! Буде так, як я захочу, а не так, як захоче Олімпіада,— тупнула ніжкою.— Не смій при мені згадувати її бридке для мене ім'я. Я щаслива і хочу бути щасливою!
"Щасливе ніщо",— з жалем подумав дядько і, круто повернувшись, вийшов із зали.
Звідтоді Аттал, махнувши рукою на захмелілу від щастя племінницю, вирішив діяти сам. За кожної зручної нагоди навіював цареві: Олімпіада і Александр не просто втекли з Пелли, ні. Вони втекли, щоб шкодити, мстити цареві, тож гуртують навколо себе невдоволених, а тому цареві треба бути напоготові... А якось натякнув, що до Олімпіади і Александра треба послати "надійних людей". Філіпп різко глянув на нього єдиним оком, у якому спалахнула блискавка.
— Що мають робити мої надійні люди?.. Чому мовчиш, Аттале? Убити сина і його матір? Це ти мав на увазі, Аттале?
— Я не говорив цього;— похолов Аттал,— але...
— Але подумав. Затям. Я можу кидати своїх дружин, що, власне, й роблю, але убивати їх... Ні, позбав мене цього. Зрештою, вони колись дарували мені радість і насолоду, то завіщо їх знищувати? Тільки за те, що я охолов до них? — Рішуче:—Хай живуть. І Олімпіада теж. У мене було з нею і хороше. До всього ж вона цариця Епіру. А напередодні походу в Персію з Епіром не годиться псувати стосунки. Сина ж і поготів чіпати не буду.
— Але ходять чутки, що...
—. Ось як ті чутки підтвердяться, тоді й повернемось до цієї розмови. А поки що син мені потрібний як помічник. .— А якщо в Клеопатри будуть діти? '— Тоді й будемо говорити.
Аттал вийшов від царя роздосадуваний. Що це з Філіп-пом? На весіллі на сина з мечем кинувся, а це вже за ним руку тягне. Виходить, кепські справи? Його, Аттала? Треба будь-що налаштувати царя проти Олімпіадиного синка, інакше йому, Атталу, буде непросто.
Та події вже вийшли з-під впливу Аттала і розвивалися не в тому русі, у яке їх спрямовував царський тесть. Ясно стало принаймні одне: цар забаг помиритися зі своїм сином і спадкоємцем. Десь глибоко в душі Філіпп відчував, що це не просто сварка сина з батьком, ні. Ображений за свою матір, Александр вороже налаштувався проти нього і може йому зашкодити. А це небажано. Особливо в переддень задуманого походу в Персію. Із сином — а він у нього розумний, кмітливий і вдатний до діла, тож може стати одним з кращих помічників у поході,— треба будь-що помиритися. І якщо не вдасться його вирвати з-під впливу матері, то бодай зам'яти протиріччя. Все зваживши, Філіпп звернувся за посередництвом у справі примирення з сином до свого друга Демарта—корінфського ксена. Йому ж наказував:
— їдь в Іллірію, розшукай там Александра і будь-що умов його повернутися додому та помиритися зі мною. Я все ж таки йому не чужий і він мені теж. Передай: з його матір'ю, царицею Олімпіадою, я теж помирюся. І ще скажи: ти, царевичу Александре, як був, так і залишаєшся спадкоємцем македонського трону... Збирайся, а мої писарі тим часом підготують до сина листа від мого імені.
Царевич повертається в Пеллу
Того року Македонія посилено готувалася до походу на Схід, де Філіпп збирався захопити багаті торгові міста і за рахунок нових земель значно розширити кордони свого царства й одночасно позбутися сильного суперника, яким була Персія.
Якщо грецьке військо завжди спиралося на легкоозброєних воїнів, то Філіпп вирішив основну ставку, як то вже не раз чинив, зробити на важкоозброєну фалангу — її натиску не міг витримати жоден супротивник. Як не витримали й скіфи царя Атея, коли він ходив проти них походом в гирло Данубія-Істра. До фаланги Філіпп відібрав вісімнадцять тисяч важкоозброених піхотинців — всього ж піхота нараховувала до тридцяти тисяч чоловік. Майже щодня влаштовувалися огляди, навчання, тренування, що змінювалися радами полководців у царя.
Від Демарта, який уже більше місяця перебував в Іллірії, вмовляючи Александра помиритися з батьком і повернутися в Пеллу, примчав гонець з таємним листом. В ньому царський посланець писав: