Перед вели гетайри. Важка кіннота — ударна сила македонців — йшла неспішно. Куди квапитись, коли чужі царства й народи все одно від них уже нікуди не дінуться. Вершники їхали по чотири в ряд з лівого боку дороги, стежачи, щоб правий залишався увесь час незайманим. Там будь-коли можуть пронестися гінці самого царя, його пошта чи й сам цар із своїм загоном.
Яскраво й сліпуче блищать на сонці мідні шоломи і лати.
Кіннота йшла ритмічно, і в тім неспішнім спокої відчувалася зловісна сила — за царя Філіппа гетайри ще ні від кого— не зазнавали поразки. Це був авангардний загін, один з кращих загонів македонського кінного війська, що завжди вів перед, все змітаючи на своєму шляху.
З невеликим проміжком часу йшла піхота — грецькі лучники з острова Кріт. Захищали їх лише полотняні панцири. Зшиті вони були з кількох шарів полотна і вимочені в насиченому розчині солі. Полотно так просякло сіллю, що, коли висихало, його важко було розрубати навіть сокирою.
За ними сунула важка піхота — гістаспісти-щитоносці, піша гвардія македонських царів. На поясі в кожного важко-озброєного піхотинця — короткий меч, за спиною на ремені щит. Кожний воїн ніс на плечі спис довжиною трохи вище людського зросту.
За гістаспістами з невеликим проміжком часу рухались педзетери, з яких складалася знаменита на увесь світ і страшна для того світу македонська фаланга — удосконалена, власне, заново винайдена царем Філіппом, котра й допомагала йому вигравати всі битви.
Покійний цар беріг її, але у вирішальних битвах вона несла йому перемогу, що завжди вражала ворогів. У педзетерів — на відміну від гістаспістів — шоломи були із забралами, а списи — сарісси — довші. Вони йшли і йшли, і здавалося, їм не буде кінця. За педзетерами знову гупотіла важка кіннота, а всередині її, надійно захищений з усіх боків, в оточенні полководців їхав у блискучому шоломі з білим пір'ям і в червоному — пурпуровому — плащі сам Александр. Буцефал під ним так і грав тонкими, стрункими ногами, молодий цар гордо сидів на лев'ячій шкурі, накинутій на спину коня. Царя оточував особливий загін охоронців, і без їхнього дозволу ніхто — ні свій, ні тим більше чужий — не міг проникнути до повелителя.
За гетайрами рухалась знаменита фессалійська кіннота, що вірою і правдою служила покійному Філіппу. Перепон у битві для фессалійської кінноти ніколи не було — наганяючи смертний жах на ворога, вона неслась такою лавою, що все змітала на своєму шляху і неодмінно здобувала перемогу.
За кінними фессалійцями йшли гопліти — важкоозброє-ні піхотинці союзних грецьких держав.
За ними скрипіли обози. Здавалося, їм теж немає кінця. Везли бойові машини для метання каміння, тарани для руйнування стін ворожих фортець та інші пристосування для взяття чужих міст.
За обозами рухалася легка піхота фракійських найманців — пельтасти та агріанійці — піші списоносці й лучники.
Колону замикали вершники дивакуватого вигляду, закудлані, у звірячих шкурах замість панцирів — фракійська легка кіннота, теж знаменита, бо теж ніколи не знала поразки.
Довго, довго, заледве чи не до самого вечора, не осідав пил, піднятий на дорогах македонським військом, і здалеку видно було за сірими хмаровищами, куди рухається Александр.
В Сесті війська повантажилися на кораблі і переправились через Геллеспонт в тому місці, де колись через Геллеспонт переправлявся знаменитий перський цар Ксеркс — для Александра це було справою честі. Історія повинна знати, що в цьому місці через Геллеспонт переправилися двоє найвеличніших людей світу — переможець греків перський цар Ксеркс і переможець (в цьому він не сумнівався й на мить) персів македонський цар Александр.
Піднявшись на корабель, Александр сам його повів, виявивши неабиякі здібності мореплавця. Полководці й почет царя з шанобливою повагою стояли поруч, дивуючись умінню царя вести корабель. Вже на середині протоки, коли перед очима несподівано відкрилось Егейське море, цар передав управління корабля стерновому, а сам, помолившись, здійснив жертву богам моря. На палубу вивели молодого, ситого бика з лискучими боками. Роги його були заквітчані квітами і стрічками. Четверо гетайрів вели тварину на позолоченому ланцюгові — бик сахався, палуба під ним то опускалася на хвилях, то здіймалася, і жертовна тварина, відчувши біду, намагалася вирватись і кидалась на людей. Гетайри, підвівши бика до царя, спритно повалили тварину на коліна, і бик не встиг і заревіти, як Александр, невловимим рухом зробивши випад, кинджалом заколов його, і той, забризкуючи все кров'ю, повалився на палубу. Присутні захопленими вигуками вітали царя з таким влучним ударом. Цареві піднесли золоту чашу, він набрав у неї крові і здійснив узливання нереїдам — морським німфам, дочкам морського бога Нерея.
Коли корабель, зайшовши в бухту, пристав до берега, Александр, розмахнувшись, кинув на берег спис. Блиснувши гострим наконечником, спис застряв у землі Малої Азії. За списом першим зістрибнув цар. Зробив крок, зупинився і наче задумався. Про що думав молодий цар, кинувши виклик могутній Перській імперії? Вона лежала перед ним — від Середземного моря і аж до ріки Інд, до загадкової Індії. Прадавні, багаті і колись могутні країни
Сходу — Єгипет, Ассирія, Фінікія, Гірканія, Арія, Арахо-зія, Бактрія, Согдіана давно вже стали всього лише провінціями, сатрапіями у величезній імперії персів, яка мала наймогутнішу на ті часи армію. Ядро її складала царська гвардія та загони грецьких найманців. Правителі провінцій — сатрапи, коли оголошувалась війна, приводили в армію перського царя своє ополчення, і тому в ній пліч-о-пліч билися єгиптяни, вавилоняни, сирійці, індійці, фінікійці, араби, бактрійці та представники багатьох інших народів і народностей, не рахуючи племен. Але Александра це не лякало, він знав, що Перська імперія і армія були єдині і могутні лише зовні. Насправді ж десятки народів, яких тримали під своїм мечем перські царі, тільки й мріяли про волю, щоб скинути з себе ненависне іго. До того ж велика армія персів була погано навчена і не мала єдності. Перські царевичі боролися між собою за владу, в імперії одне за одним спалахували повстання, перевороти, громадянські війни. До всього ж владика цієї імперії Дарій III був бездарним полководцем і взагалі — нерішучою і безвольною людиною. Ось чому Александр, метнувши спис на землі Малої Азії, де починалися володіння Перської імперії, був твердо переконаний у своїй перемозі. Як час покаже, так воно невдовзі й станеться.